Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

зовсім задурно. <…> Після цього почали палити хати і грабувати все добро, що населення рятувало. Хто гасив вогонь, до того зараз стріляли з ППШ». Загалом акції охопили кільканадцять сіл Надсяння. На думку історика Євгена Місила, «відразу після того, як ці терени покинула Червона армія і розпочалася акція переселення до СРСР, почалися посилені напади на українські села. Вони мали одну основну мету ― силою змусити українців виїхати з Польщі».

Про ці антиукраїнські виступи розповідає у спогадах, що шокують своєю відвертістю, один з учасників, вояк польського підпілля Стефан Домбський.

«Не було в цих акціях жодної жалості, жодних вибачень, ― писав він. ― Не міг я нарікати і на своїх товаришів по зброї. Тільки «Твардий», який мав особисті претензії до українців, перевищував сам себе. Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько» [45] ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого. Я з «Луїсом» переважно ставав під двері та вікна, натомість напівпритомний «Твардий», старий ножевик зі львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавицю, якою розколював черепи, наче макові головки. Одного разу зібрали три українські родини в одному домі, і «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело». Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати «Тут узгір’я, там долина, в дупі буде Україна…» І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали.

Це була їхня остання пісня. Після закінчення концерту «Твардий» так жваво взявся до праці, що ми з «Луїсом» втекли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав».

Масштаби антиукраїнського терору стрімко зростали і навіть привернули увагу радянського керівництва. У звіті про переселення на ім’я Микити Хрущова зазначалося: «Від другої половини лютого цього [46] року до українського населення Перемишльського повіту, яке має бути евакуйоване в Україну, застосовується нелюдський терор. У численних випадках населення масово вбивають, а майно і худобу грабують».

Терор досяг апогею навесні 1945 р. 3 березня вчинено жорстокий напад на село Павлокома, жертвами якого, за різними даними, стали від 366 до 500 українців. Це село стало своєрідним символом трагедії українців Закерзоння. Відомий історик Євген Місило реконструював тамтешні події за документами і спогадами.

«Уночі, 3 березня 1945 року, українське село Павлокому в Березівському повіті оточили кількасот озброєних вояків Армії Крайової під проводом поручника Юзефа Бісса, псевдо «Вацлав». На світанку за умовним сигналом вони пішли в атаку. Помітивши їх кількість, більшість переляканих мешканців покинули свої домівки й сховалися в павлокомській церкві, сподіваючися, що її мури і святість захистять їх від лиха. Частина ж, переважно чоловіки й старі, залишилися вдома чи пробували сховатися у саморобних криївках, влаштованих головно в господарських будівлях. Вояки АК, все тісніше стискаючи кільце навколо Павлокоми, наближалися до її центру. Як свідчать очевидці, майже всіх, кого вони зустрічали по дорозі, вбивали на місці. На цій фазі акції застрелили принаймні 50 осіб, серед них багато жінок і дітей. Тоді ж убили майже усіх українців, які жили на т. зв. присілках. Їхні тіла лежали непохованими ще багато тижнів. Коли село вже опанували, до Павлокоми наспіла валка возів з поляками з Динова й сусідніх сіл: Дильонгової, Бартківки й Сільниці. Їхали грабувати.

Українців, знайдених у криївках, убивали або гнали до церкви чи Народного дому, у якому була читальня ім. Тараса Шевченка Товариства «Просвіта». Там їх піддавали селекції: мужчин, жінок і дітей віком понад сім (за іншими джерелами — десять) років виводили надвір, формували з них колону по двоє і гнали на старий, уже не діючий, греко-католицький цвинтар, ставили над викопаними ямами й розстрілювали. Лише малих дітей разом із їхніми матерями й вагітних жінок, загалом близько 40 осіб, під конвоєм кількох озброєних чоловіків відвели до найближчого українського села Селиськ. Далі під загрозою смерті вони мали йти вже самі ― “на Україну, за Збруч”».

Схоже, з різною кількістю жертв відбувалося й знищення інших українських сіл у той час. Як свідчать радянські документи, «виконувачі цього розбою ― озброєне польське населення і міліція. Розбій вчинили, головним чином, з метою вигнати і пограбувати українське населення, щоб воно не змогло вивезти худобу і майно. Місцева влада не робить нічого, щоб припинити розбій і грабежі».

Про спільні акції міліції та озброєних груп місцевого населення розповідають і документи українського підпілля. У звіті про одну з них із березня 1945 р. читаємо: «Польська міліція та штурмовці (близько 300 осіб) пограбували села Люблинець Новий і Старий, спалили їх (на 80 %) і вбили 66 осіб, при тому 4 жінки». В іншому документі УПА польську міліцію названо не лише співучасником нападів на українські села, а й їх організатором. «Поляк Кухта Микола з Радави, ― читаємо у вістях Ярославщини та Любачівщини, ― що повнив службу міліціянта в селі Радава, зізнає, що банди, які нападають на українські села, організували міліціянти».

Стефан Домбський згадує про інший аспект співпраці між польським підпіллям та міліцією: «У ліквідації українців нам допомагала також місцева Громадська міліція. Ми мали один «свій» відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, яких підозрювали в підпалі польських сіл, просто віддавали нам їх для розстрілу. Замість відвозити їх до головної комендатури чи до судів, давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була робота лише для мене та «Твардого». Йшли туди переважно ввечері і потім ― понад річку. Тут ставили людину на підвищення і для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води <…>. Ці тіла випливали на поверхню тільки через тиждень. Пливли за течією, роздуті, наче вагітні, сині, повні дірок».

Іван Кривуцький був одним із тих, хто за дорученням керівництва підпілля розслідував антиукраїнські акції навесні 1945 р. Він також констатує активну співпрацю місцевої польської міліції з різноманітними напівкримінальними-напівполітичними збройними групами. У спогадах він яскраво описує враження від побаченого в одному з українських сіл. «11 квітня, ― читаємо в його книзі «Де срібнолентий Сян пливе…», ― поляки з Гути Березької і Бірчі разом з міліцією над ранком вимордували українців у селах Бахові, Берізці і Сівчині. На другий день від проводу надрайону я отримав доручення, щоб на місці скласти протоколи з прізвищами жертв. За ніч ми дісталися до Бахова. <…> Що робилося на місці ― страшно згадати. В деяких хатах усе побите, поламане, хто живий ― утік, боявся повернутися, щоб хоч поховати рідних. Усе це сталося несподівано. Люди весь час жили мирно, ніколи з поляками не ворогували, їх навіть не насторожила трагедія Павлокоми кілька тижнів тому. Поляки над ранком набігли, вимордували, понищили, а що можна — забрали з собою і втекли через ліс ― не затримувались ні на хвилину. Все робилося поспіхом, наче боялися, що хтось наздожене. Ми прийшли через день після нападу, село було напівпорожнє, частина хат згоріла.