Читати книгу - "Вбити пересмішника"

площі підвестися: вони розкидали шматки своїх газет, целофанові пакети й обгортки. Діти підійшли до матерів, немовлят узяли на руки, чоловіки у пропотілих капелюхах підганяли своїх домашніх, як пастухи череду, до дверей суду. В дальньому кінці площі негри з містером Дольфусом Реймондом також підвелися з землі й обтрусили порох зі своїх штанів. Серед них майже не було жінок і дітей, і це вже якось мало скидалося на свято. Вони покірно чекали біля входу, поки увійдуть білі родини.

— Ходімо туди,— сказав Ділл.

— Ні, зачекаймо, доки всі увійдуть, Атикус може розсердитися, якщо нас побачить,— відповів Джемі.

Будинок мейкомського окружного суду трошки нагадував Арлінгтон — у тому сенсі, що бетонні колони, які підтримували південну частину його покрівлі, були занадто масивні як на такий легкий тягар. Колони — єдине, що залишилося від первісної споруди, яка згоріла у 1856 році. Навколо цих колон побудували новий суд. Точніше кажучи, незважаючи на них. За винятком південного фасаду, будинок мейкомського окружного суду нагадував ранній вікторіанський стиль, а з північного боку був скромний і непоказний. Однак з протилежного боку вцілілі неогрецькі колони різко контрастували з великою годинниковою баштою дев’ятнадцятого століття, де містився іржавий годинник, який ніколи не показував правильного часу; втім, усе це свідчило про твердий намір городян будь-що зберегти щонайменшу матеріальну згадку про минуле.

Щоб дістатися зали суду, треба було проминути різноманітні темні закапелки: кабінет податкового інспектора, закутки збирача податків, окружного секретаря, секретаря суду, судді у справах заповітів і спадків,— холодні й темні, вони наскрізь пропахли пліснявими книжками, старим вогким цементом і сечею. Навіть удень доводилося вмикати світло; на пошарпаних мостинах завжди лежав шар пороху. Мешканці цих закапелків цілком відповідали своєму оточенню: ці чоловіки з сірими обличчями, здається, ніколи не бачили вітру чи сонця.

Ми знали, що людей буде багато, але навіть і уявити не могли, який великий натовп ущерть заповнить вестибюль на першому поверсі. Мене відрізали від Джемі й Ділла, але я протиснулася до стіни біля сходів, знаючи, що Джемі мене обов’язково врешті-решт знайде. Я опинилася серед членів Клубу нероб і робила все, щоб вони мене не помітили. То був гурт стариганів у білих сорочках і штанях кольору хакі на підтяжках, які все своє життя нічого не робили і тепер у свій сутінковий вік займалися тим самим на соснових ослонах під віргінськими дубами на площі. Прискіпливі критики судових справ, вони, за словами Атикуса, знали закони незгірше за верховного суддю завдяки багаторічним спостереженням за процесами. Зазвичай вони були єдиною публікою у залі суду, і сьогодні їх, схоже, обурило втручання у роками налагоджену процедуру. Говорили вони з невимушеним апломбом. Темою розмови був мій тато.

— ...думає, ніби він знає, що робить,— сказав один з них.

— Ну, я не впевнений,— мовив другий.— Атикус Фінч у законах тямить, на всіх тонкощах розуміється.

— Читати їх він уміє, а більше нічого.

Клуб зареготав.

— Ось що я тобі скажу, Біллі,— почав третій.— Це ж суд його призначив захищати того чорномазого.

— Так-то воно так, але ж Атикус його справді хоче захищати. Тому мені це й не до вподоби.

Це було щось нове, інший погляд на справу: виявляється, Атикуса примусили, хотів він того чи ні. Мені видалося дивним, що він нічого не сказав про це нам — ми ж могли це сто разів використати, боронячи його і себе. Його просто примусили, тому він це й робить,— тоді було б менше бійок і сварок. Але чи пояснювало це ставлення з боку міста? Суд призначив Атикуса захищати того чоловіка. І Атикус мав намір його таки захищати. Ось що їм усім муляло. Якось воно незрозуміло.

Негри, пропустивши на сходах білих, почали заходити і собі.

— Агов, куди це ви розігналися,— гукнув один із членів Клубу нероб, піднявши свій ціпок.— Нема чого вам так поспішати.

І діди потяглися нагору сходами, ледь пересуваючи негнучкі ноги, а там зіткнулися з Джемі й Діллом, які йшли вниз шукати мене. Хлопці ледь протиснулися повз них, і Джемі гукнув:

— Ходімо, Скауте, там не лишилося жодного вільного місця. Доведеться стояти. Обережніше,— додав він роздратовано, коли негри посунули сходами нагору.

Діди, які вийшли уперед, тепер позаймають усі вільні місця для стояння. Нам не пощастило, і винна в цьому я, не забув повідомити Джемі. Ми з нещасним виглядом стояли під стінкою.

— Вам не знайшлося місця? — перед нами виріс превелебний Сайкс із чорним капелюхом у руці.

— Добридень, пасторе,— привітався Джемі.— Так, Скаут нам усе зіпсувала.

— Що ж, подивимося, як цьому зарадити.

Превелебний Сайкс пішов нагору. За кілька хвилин він повернувся.

— Унизу не лишилося жодного місця. Як гадаєте, можна вам піти зі мною на галерею?

— Та звісно! — зрадів Джемі. Ми весело помчали перед превелебним Сайксом до зали. А там піднялися закритими сходами і почекали біля дверей. Превелебний, хекаючи, йшов за нами слідом, а потім обережно провів через натовп чорних на галереї. Четверо негрів підвелися і поступилися нам своїми чотирма місцями у першому ряду.

Галерея для чорних тяглася уздовж трьох стін судової зали, як веранда другого поверху, і звідти нам було все видно.

Присяжні сиділи ліворуч, попід високими вікнами. Засмаглі й довготелесі, вони всі, здається, були фермери, що, власне, і не дивно: з міських мало хто потрапляв до складу присяжних, їм або давали відвід, або вони самі відмовлялися. Один чи двоє з присяжних скидалися на причепурених Каннінгемів. Вони сиділи на помості дуже прямо й напружено.

Окружний прокурор і ще один чоловік, Атикус і Том Робінсон сиділи за столами спинами до нас. На столі перед окружним прокурором лежала коричнева книга і якісь жовті нотатники; стіл Атикуса був порожній.

Одразу за поруччям, що відгороджувало публіку від суду, сиділи на шкіряних стільцях свідки у справі. Ми бачили тільки їхні спини.

Суддя Тейлор на своїй лаві нагадував стару сонну акулу, а його риба-лоцман щось швидко писала, сидячи за столиком перед ним. Суддя Тейлор мав такий самий вигляд, як майже всі судді, яких я бачила: привітний, сивочубий, червонолиций; він проводив судові засідання з повною відсутністю офіційності: то вкладав ноги на стіл, то чистив собі нігті кишеньковим ножичком. Під час довгих дебатів сторін, а надто по обіді, він, здавалося, дрімав, але це враження раз і назавжди зникло, коли один адвокат якось навмисно скинув стос книжок на підлогу, щоб його збудити. Не розплющуючи очей, суддя