Читати книгу - "Ляля"

* * *

Через рік, у 1943 році, померла прабаба Ірена.

— Мама встала одного дня якась така невиразна, зіщулена. Ходила цілий день у халаті, невмита, під очима темні тіні. Погода була паскудна. Я їй сказала, що це, певне, через ці дощі, і що їй краще полежати. Вона лягла й більше не встала. Ксьондз заборонив ховати її по-католицькому, бо вона розлучилася й змінила віросповідання. Я благала його, та все марно. Не погодився. Поховали її за цвинтарним муром. І лише молодий ксьондз, пам’ятаю, стояв у вікні плебанії й розмашисто чинив знак хреста над труною. Я ходила на могилу два чи три місяці, а тоді відчула, що там уже пусто, що її вже там немає. І я повернулася додому спокійна.

* * *

Над ліжком прапрабці Ванди, оправлене в рамці позолочені (о, золото потьмяніле, барво колишньої Європи!), висіло папське благословення, яке гарантувало, що коли в момент смерті зітхнути — я так розумію, крізь оте благословення, крізь скло, визолочені рамці й друкований кольоровий олеодрук — до Бога, то всі гріхи буде відпущено. Не відаю, чи бабуся Ванда зітхнула до нього в смертну годину — довідавшись, що Ірена померла, вона геть зневірилася. Уночі після похорону впала з ліжка й повзала по підлозі. Її знайшли вранці під дверима, закоцюблу, вона дозволила взяти себе на руки, дев’яностолітній пташиний скелетик, і посадити у фотелі. Там вона й померла — хтозна, може, з обличчям, зверненим до папського олеодруку? Може, згадувала ті численні пообіддя, коли вона виходила на ґанок, а сільські молодиці просили, щоб пані дідичка розповіла про «дієнцію» у Святійшого Отця, а вона відмовлялася й відмовлялася, то вони знову й знову, тоді вона зникала у своїй кімнаті й виходила за чверть години, убрана в чорну сукню з 1903, скажімо, року, у чорну мантилью, блищали її найцінніші коштовності, а вона описувала докладно зали, одну за одною, папські покої, цілування долоні в рукавичці. Моя прапрабаба, бідна шляхтянка, вихована в монастирі, яку Фортуна піднесла на вершини, до лімузинів та аудієнцій, срібних сервізів, а тоді скинула її до Лисова, де вона, випрямившись, у піні п’ятдесятилітнього чорного єдвабу й мережива, розповідала сільським бабам про аудієнцію в папи, щедро оплачену — про що вона делікатно не згадувала — її чоловіком срібними карбованцями. А жінки роззявляли рота чи не втисячне й хрестилися, коли бабуся знімала зі стіни олеодрук, виносила його на ґанок, перекладала їм кожне слово з латини, яку вона вивчала в монастирській школі, і за мить приймала їм з очей оту небачену реліквію, видимий знак Провидіння Господнього, що береже пані дідичку.

Так, можливо, саме про це думала моя прапрабабуня Банда, сидячи у фотелі в останній день свого життя. Може, відчуваючи близький кінець, вдивлялася в папське благословення. Хоча я думаю, що вона лежала у фотелі зі смертю, яка проростала в її тканинах, отупіла від болю. Із цієї причини її спасіння може піддати сумнівам який-небудь заздрісний скептик.

* * *

Трохи згодом молодий ксьондз став займатися якоюсь конспіративною діяльністю. Невдовзі відбулася ота прекрасна, наче з фільму, сцена, коли по ксьондза прийшли німці, а під вікном у сад стояла вже підвода, яка мала перевезти його в якесь безпечне місце, отож він кинув туди валізку, вистрибнув у вікно й упав долілиць на сіно. У ту саму хвилину солдати грюкали в парадні двері плебанії й розбігалися подвір’ям.

А за якийсь час до садиби примчав захеканий хлопець і сказав:

— Пані, німці ксьондза хотять забрати.

— Господи помилуй, його ж не схопили?

— Правду кажучи ні, бо він їм узяв і втік, але до вечора мусить десь переховатися.

— Де ксьондз?

— У лісі. Треба йому якихось харчів занести.

І хлопець побіг далі, попередити інших.

— І що, — питаюся в бабусі, — віднесла ти йому їсти?

— Так, він два чи три дні переховувався в лісі. Як же я тоді боялася! Там скрізь повно ялівцю, і кожен кущ відповідної висоти нагадує людину. Але ксьондза там не було. Не знаю, що тоді сталося, та наскільки я пригадую, він пережив війну.

— Коли я був у Лисові, то Тарапатка розповідав мені, що то він забирав ксьондза бричкою з-під вікна.

— Може, і він. Але хіба він може щось пам’ятати... він же старий.

Розділ XVII

Думаю, що якби в Юлека могли бути діти, якби жінка на дорозі не тримала так відчайдушно в обіймах своєї донечки — мене б зовсім не було або ж я був би геть іншим, може, огряднішим, може, смаглявим і вирлооким. Якби, зрештою, живчики мого дідуся були швидшими, то я був би таким самим, як він, а Юлек був би моїм офіційним дідусем. Але цього не сталося. Так в історії з’являється Зиґмунт Карпінський, лісничий.

* * *

Зиґмунт Карпінський був лісничим лише частиною свого єства. Звісно, він отримав (через одинадцять років) відповідну освіту, як і його батько, дядько й дідусь, але був — як часто казала про нього бабуся — валізою змарнованих талантів: піаніста, винахідника і таке інше. Це одна із причин його лісничої поверховості. А інша? Так-от, дідусь їздив лісництвами за дорученням АК. Він працював для Кедиву[8] — збирав осколки німецьких ракет Фау-1 і Фау-2, які розірвалися над лісами, робив малюнки й пересилав на мікроплівках до Лондона. На щастя, він був значно спритнішим від такого собі японського дантиста й ніхто не викрив його на званому обіді.

Зараз він існує лише на фотографіях. Найкращі завжди стояли на столі, на тумбочці, над бабусиним ліжком. «Ну, скажи-бо, він усе ж був неймовірно вродливим мужчиною!» Дідусь мирно співіснує на фото з Юлеком, Валер’яном Карнауховим, моєю мамою, дядьком, братом, кузенами й рештою родичів. Але тоді згоди з Юлеком не було.

— Ти пишеш про мене книжку? Ох, то, мабуть, суцільну гидоту понаписуєш.

— Чому?

— Ну, бо якби я писала, то так би й зробила.

— Наприклад?

— Ну, усі ці зради Юлека й узагалі.

А я біжу заварити чай або принести медяничків.

* * *

— Коли твій дідусь приїхав і запитав, чи може оселитися в маєтку, він мене відразу не причарував. О-о-о ні, то не було кохання з першого