Читати книгу - "Бігуни"

тортур, завдаючи землі незагойних ран. З усіх боків збиті в гуртики люди, що благально підносять руки, їхні роти розчахнуті криком. Страшний суд відбувається тут, у підземеллях метро, освітленого кришталевими люстрами, що відкидають жовте мертвотне світло. Суддів, щоправда, не видно, але повсюди відчувається їхня присутність. Аннушці хочеться повернути й побігти вгору, супроти течії, але сходи її не пропустять, вона мусить з’їхати донизу, порятунку нема. Вуста підземних потягів розкриються з сичанням, і її засмокчуть похмурі тунелі. Але ж безодня — всюди, навіть на одинадцятих і сімнадцятих поверхах хмародерів, на вершечках телевеж, на кінчиках антен. Від неї не втечеш. Чи не про це кричала поміж прокльонами та божевільна?

Аннушка заточується й спирається плечем об стіну. На її вовняному пальті залишаються білі сліди тиньку, стіна відбила на ній знак.

Їй треба зробити пересадку, вже темно, вона виходить з автобуса навмання, крізь шибки нічого не видно, мороз намалював на них сріблясті галузки, але вона знає маршрут напам’ять, вона не помилилася. Йде навпростець, іще кілька подвір’їв, і опиниться перед своїм будинком. Раптом вона сповільнює ходу, ноги її не слухаються, чинять опір, кроки стають дедалі коротшими. Аннушка зупиняється. Високо піднімає голову і бачить, що у вікнах її помешкання горить світло. На неї чекають — тож вона рушає, але за мить знову стає. Холодний вітер продуває наскрізь її пальто, розвіює поли, крижаними пальцями хапає за стегна. Його пестощі — як леза, як побите скло. По її щоках від холоду котяться сльози, але вітер тільки цього й чекав, бо ось уже й привід пощипати її за обличчя. Аннушка кидається вперед, до під’їзду, але перед самими дверима завертає і, піднявши комір, рушає туди, звідки прийшла.

Тепліше хіба що у великій почекальні Київського вокзалу або в туалетах. Вона стоїть нерішуче, поки повз неї проходять міліцейські патрулі (йдуть завжди поволі, розслаблено, ледь шаркаючи ногами, так, наче прогулюються приморським бульваром), вдає, ніби читає залізничний розклад; вона й сама не знає, чого боїться, вона ж не вчинила нічого поганого. Зрештою, міліціянти переймаються іншим — безпомильно вихоплюють із натовпу смаглявих чоловіків у шкірянках і їхніх жінок у хустках.

Вона виходить з вокзалу й бачить, що та закутана все ще там тупцює, її голос захрип від прокльонів, зрештою, самі прокльони вже годі розчути. Та нехай — трохи повагавшись, вона спокійно підходить до жінки і стає перед нею. Та затинається лише на мить, мабуть, добре бачить її крізь тканину, яка прикриває її обличчя. Аннушка робить іще крок уперед і опиняється так близько до неї, що відчуває її запах — пилюки й затхлості, старої олії. Та говорить дедалі тихіше, врешті виходить із трансу й замовкає. Тупцювання змінюється похитуванням, так, ніби вона не може зупинитися. Якусь мить вони стоять незрушно одна навпроти одної, їх минають перехожі, цілком байдужі, лише зрідка хтось глипає на них; усі поспішають, їхні потяги от-от відійдуть.

— Що ти говориш? — питає Аннушка.

Закутана жінка кам’яніє, їй перехоплює подих від здивування, вона злякано відходить убік, до переходу через будову, по замерзлому болоті. Аннушка рушає слідом, не зводячи з неї очей, вона на кілька кроків позаду неї, позаду її фуфайки і валянок, що тупотять по землі. Вона не дозволить їй утекти. Жінка озирається через плече і намагається наддати ходу, вона вже майже біжить, але Аннушка — молода й сильна. У неї міцні м’язи, вона стільки разів зносила донизу візок і Пєтю, стільки разів виносила нагору, коли ламався ліфт.

— Гей, ти! — гукає вона час від часу, але жінка ніяк не реагує.

Вони проходять двори між будинками, минають смітники і витоптані сквери. Аннушка не відчуває втоми, лише загубила десь пакет із квітами на цвинтар — байдуже, нема часу по нього вертатися.

Врешті жінка сідає навпочіпки й відсапується, ледве переводячи дух. Аннушка зупиняється за кілька метрів від неї й чекає, поки та встане і повернеться до неї. Вона програла і мусить здатися. І справді, жінка обернулася до неї, знявши хустку з обличчя. Її очі, світло-блакитні й перелякані, дивляться Аннушці під ноги.

— Чого ти від мене хочеш? Чого ти за мною ганяєшся?

Аннушка не квапиться з відповіддю, їй здається, ніби вона впіймала велику рибину, та чого там — кита, з яким тепер не знає, що робити; їй шкода власного трофея. Жінка боїться. Мабуть, від страху їй з вуст утекли всі слова.

— Ти з міліції?

— Ні, — відповідає Аннушка.

— Тоді чого?

— Я хочу знати, що ти говориш. Ти ж говориш щось, я бачу тебе щотижня, коли їду до міста.

Жінка відповідає, вже трохи осмілівши:

— Нічого не говорю. Дай мені спокій.

Аннушка нахиляється над нею й простягає руку, щоб допомогти їй встати, але рука змінює наміри і гладить її щоку. Щока тепла, приємна, м’яка.

— Я не хотіла тебе скривдити.

Та спершу завмирає, приголомшена дотиком, а згодом, ніби задобрена цим жестом, вайлувато встає.

— Я голодна, — каже вона. — Ходімо, тут недалеко кіоск, там дешеві канапки, купиш мені поїсти.

Ідуть мовчки поряд. У будці Аннушка купує дві довгі булки з сиром і помідорами, стежачи, щоб жінка не втекла. Сама вона не може їсти. Тримає булку перед собою, ніби флейту, на якій зараз зіграє зимову мелодію. Вони сідають на парапет. Жінка з’їдає свою, а далі без жодного слова бере булку Аннушки. Це стара жінка, старша, ніж свекруха. Її щоки поорані зморшками, що біжать навскісно від чола до підборіддя. Їй важко кусати, зубів нема. Шматочки помідора вислизають із булки, вона в останню мить незграбно ловить їх і старанно встромляє на місце. Відриває великі шматки самими губами.

— Я не можу повернутися додому, — раптом каже Аннушка й дивиться під ноги. Її навіть здивувало, що вона вимовила таку річ, і лише тепер із жахом розуміє, що це значить. Жінка у відповідь щось нерозбірливо помуркує, а проковтнувши черговий шматок, питає:

— Маєш адресу?

— Маю, — відповідає Аннушка і декламує: — Кузнецька сорок шість, квартира сімдесят вісім.

— То просто забудь її, — кидає жінка з повним ротом.

Воркута. Тут вона народилася наприкінці шістдесятих, коли багатоквартирні будинки, які тепер здаються стародавніми, лише поставали. Вона їх пам’ятає новими: шорсткий тиньк, запах бетону й азбесту, який використовували для ізоляції. Спокуслива гладкість плитки. Проте в холодному кліматі все старіє швидше, мороз нищить щільну структуру стін, сповільнює електрони в їхньому