Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

ТЕ, ЩО МОЖНА ТІЛЬКИ ВІДЧУТИ. Погляд людини, яка тебе знає. Обертаєшся і чуєш її голос. Ти ще не можеш її впізнати, але йдеш. Скільки людей пройшло через моє життя, але досить погляду, щоб згадати все до найменших деталей. Ви стоїте й протягуєте одне одному тонесеньку ниточку спогадів і вірите, що зустрінетеся ще. Хоч таке рідко буває. А при розлуці гірке відчуття, наче прощаєшся з найдорожчою людиною, і посмішка на вустах. Цілий світ валиться, наче випала з нього цеглина, про існування якої не підозрював досі.

ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Цю «Книгу ночі» можна писати все життя, ніколи не закінчуючи. Але безмежність лякає, бо вона лінійна, й обрій не що інше, як ілюзія. Волію поставити крапку і трохи посидіти в порожнечі. Так відновлюються сили, і я б померла від виснаження, якби не періоди бездіяльності, коли фізично відчуваєш, як небо й земля живлять тебе невидимим промінням. Цього простого способу мене ніхто не вчив. Я сама його згадала. Розум здатний заблукати. Серце — ніколи. Закинувши всі премудрі книжки з їхньою переконливою логікою, я вже вкотре відшукую душевну рівновагу в збиранні шипшини, переходячи від куща до куща по високій жовтій траві, де ще буяє життя комах. У природі ніщо не вмирає. Вмирають лише людські душі від виснаження безкінечністю. Те, що називають безсмертям, не має нічого спільного з особистістю. Людина лише зробила те, що стало в пригоді іншим, але сама не скористалася з того, вмерши від виснаження безкінечністю.

ТЕ, ЩО ПОВИННО НАЛЕЖАТИ КОЖНОМУ. Власні думки.

Клаптик землі за життя, де можна виплекати свій сад, хай завбільшки з долоню.

Дім, який стоїть на землі. Справжній дім не повинен бути лише притулком, лише вежею зі слонової кості, лише фортецею. Добре, коли в нім є стрих, на якому зберігаються всякі давні речі: листи, газети, одяг, скриньки. У нашій хаті збереглося таких речей зовсім мало: дерев’яний лев із відламаним хвостом і написом «Iwonic…» (Івоніка?), рамка від картини з бронзовою табличкою «Kleine Dänchen», рожева скляна ваза з тріщиною, сани, у які запрягали коня. Ще є ґобелен із краєвидом австралійського міста XIX століття. Він висить над ліжком, і моя доня теж прагне увійти до міста, де на ратушному годиннику завше восьма година ранку. Цей ґобелен — вікно у вигаданий світ.

Мені шкода Григорія Сковороду, котрий копав собі могилу в чужому саду, дарма, що все життя плекав Божий сад в Україні. Я не хочу бути в’язнем власної чи чужої ідеї, давати іншим лиш те, чого вони чекають від мене. Мушу бути приязною з людьми, бо залишу по собі дитину. І горе, якщо воно, не дай Боже, прийде до мене, зустріну по-людськи: покірно і з відчаєм. А коли стане нестерпно, вийду через вікно у мій вигаданий світ.

ТЕ, ЩО ВІДШТОВХУЄ. Людські змагання, коли хтось прагне дорівнятися до іншої людини, стати такою, як вона. Нікому, правда, це не вдається. Прикро бачити, як дехто калічить собі душу, не маючи здорового честолюбства. Наскільки простіше зробити те, що ніхто за тебе не зробить. Але й за тисячоліття люди цього не збагнули, хоч засудили заздрість як смертний гріх. Усі сім гріхів — не що інше, як атавістичні нахили. Коли суспільство перетворюється у знавісніле від голоду стадо, вони непереможні. Мене завжди дивувало, коли мені заздрили, бо, здається, ні у кого не виникло б цього бажання, якби він хоч трохи пожив у моїй шкурі й довідався, якою працею заплачено за те, що я маю, а маю я дуже мало. Відчуваю, що зробила б удесятеро більше, якби не бачила, що це приводить до спустошення, що я можу втратити те, чим дорожу найбільше: любов’ю інших до мене. А так я давно вже занедбала зовнішні ефекти, якими легко досягнути мети. Гра закінчилась. Я вибула з неї.

Дріб’язковість талановитих людей. Може, вони тим бавляться, але це йде їм на шкоду. Мені подобається увійти в світ простих людей, думати разом із ними над щоденним буттям, через те я легко знаходжу спільну мову, не прикидаючись, бо сама одна з них. Але коли поет лупить зі свого бідного брата борг чи нехтує ним ради блискучого товариства, не каже дрібної правди — я уникаю його. Чим більше людина привертає до себе увагу, тим обережніше має поводитися зі своєю душею. Тільки ідеалізм допомагає нам вижити у цьому напівзруйнованому світі. Він не потребує торби, щоб його носити.

Бруд, який несила прибрати, бо для цього потрібна одностайність людей. Власне, одностайність людей лише для цього й потрібна. І ще для того, щоб щось збудувати. Потім людям слід розійтися по своїх домівках і жити так, як їм подобається. Ця одностайність називається толока.

ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Дуже забила коліно. Так боліло, що переді мною ніби відкрились ворота смерті, яка ще попереду. Я пожаліла, що так довго доведеться чекати і пережити ще раз подібний біль. Навіщо людина та й кожна жива істота продовжує терпіти муку? Останнім часом, коли я читаю або чую про насильницьки вбитих, мені здається, що це шматують і моє тіло, і що мені теж судилось цього зазнати. Це не співпереживання, хоч і шкода цих людей. Це — страх перед болем. Смерть уже за больовим порогом.

Мій страх бере свій початок від того дня, коли я народжувала дитину. Він розірвав останній вузол мого терпіння, і з того часу я живу ніби з прочиненими дверима, через які можна почути крик. Натомість усі інші нещастя я витримую з цілковитим спокоєм, бо їх можна залишити осторонь, утекти від них.

Слова Ісуса на хресті — свідчення того, що біль абсурдний і протиприродний. Він робить людину самотньою більше, ніж інші чинники, разом узяті. Ісус не йшов на муки з радістю, як віруючі фанатики. Він боявся їх. Якби кожен з нас боявся болю більше смерті, а не зневажав його, може, було б у світі менше насильства.

ТЕ, ЩО НЕПОМІТНО ЗНИКАЄ. Якоїсь весни дивуєшся, що так мало квітів: пролісків, зозульок, золотих ключиків, гусячих лапок. Хоч давно вже не рвеш їх і не несеш із лісу додому.

Річка, яка колись була повноводою, цього літа стала, наче струмок. Чому вона зникає,