Читати книгу - "Постріл із глибин"

королівський мюнстерський фузилерний полк відбивали наступ турків, який почався о десятій вечора. «Вони підповзли просто до самих наших окопів, їх були тисячі, і вони спотворили ніч своїми криками: “Аллах, Аллах!” Нам не залишалося нічого іншого, крім як їх викошувати»[438]. Деякі з турецьких солдатів змогли досягти траншеї, де був Моріарті. «Коли турки пробилися в безпосередню близькість, ті дияволи почали використовувати ручні гранати, і мертвих потім можна було ідентифікувати лише за жетонами. Боже, що за картину побачили ми, коли сонце встало того ранку». На той момент, коли союзні війська зрештою були евакуйовані в січні 1916-го, серед мертвих, поранених або зниклих значилося близько 265 тисяч солдатів Союзників та 300 тисяч турків[439].

У солдатів на морі справи йшли не набагато краще. Армада вражала: сотні різних кораблів від мінних тральщиків до велетенських дредноутів, але більшість із них були в зоні ураження турецької артилерії, встановленої на узвишшях. Гармати поливали палуби кораблів тисячами тонн вибухівки. У французький лінійний корабель «Сюффрен» влучив снаряд, зруйнувавши гарматну башту та спричинивши пожежу в трюмі. Ще один розбив передню трубу.

Контр-адмірал Еміль Ґепрат спустився з містка, щоб оцінити руйнування та підбадьорити моряків: «Видовище, — писав він, — було трагічно моторошне: усюди руйнація, полум’я не жаліло нічого. Молоді хлопці, ще декілька хвилин тому такі енергійні та впевнені у своїх силах, тепер [лежали] мертві на пустих палубах — почорнілі скелети, перекручені в різні боки, без одягу, бо його знищило полум’я»[440].

На борту «Лузитанії» було тихо. Там були книги, сигари, вишукана їжа, вечірній чай, спокійний ритм життя: прогулянки палубами, невимушені бесіди коло поруччя, плетіння гачком або ж просто відпочинок у шезлонгу під приємним морським бризом. Іноді вдалечині з’являлись інші кораблі, трохи ближче час від часу спливали кити.

У середу, 5 травня, у Нью-Йорку компанія «Кунард» нарешті надала митниці повну декларацію вантажу «Лузитанії». На відміну від того документа на одну сторінку, який заповнював капітан Тьорнер перед відплиттям, «Додаткова декларація» налічувала 24 сторінки та більш як три сотні одиниць вантажу.

Тут були шкурки ондатри, горіхи, бджолиний віск, бекон, сіль-лизунець, товари для догляду за зубами, ящики зі свинячим жиром, бочки з коров’ячими язиками; обладнання від компанії Otis Elevator, удосталь солодощів: 157 бочок, що мали втілити мрії всіх школярів Ліверпуля[441]. У декларації також зазначалась одна позиція «Картини олією», які перевозив пасажир першого класу сер Г’ю Лейн, колекціонер творів мистецтва з Дубліна. Але назвати цей вантаж просто картинами олією означало б принизити його. Ті картини були застраховані на 4 мільйони доларів (близько $92 мільйонів у сучасному еквіваленті), і серед них, якщо вірити чуткам, були роботи Рубенса, Моне, Тиціана та Рембрандта.

Більш проблемним вантажем — але абсолютно легальним згідно з американськими законами нейтралітету — були 50 бочок та 94 ящики з порошком алюмінію, а також 50 ящиків із бронзовою пудрою. Обидві речовини в особливих умовах були дуже вогненебезпечними, як і 1250 ящиків зі шрапнельними артилерійськими снарядами, виготовленими компанією Bethlehem Steel. Снаряди призначалися для британської армії — на Західному фронті британцям серйозно бракувало боєприпасів. (Черчилль писав: «Армія у Франції вистрілювала снаряди з такою швидкістю, якої ще ніколи не вимагали від жодного військового керівництва»[442].) Шрапнельні снаряди по суті були неактивними, їхній власний вибуховий заряд був мінімальним[443]. А ось детонатори для них пакувалися в інші ящики та зберігалися окремо. Патрони з потужною вибухівкою, які використовувалися для запуску снаряда з гармати, не були на борту — їх мали під’єднати пізніше, на складі в Британії.

Згідно з декларацією, на борту також були 4200 ящиків з боєприпасами для гвинтівок «Ремінгтон», які загалом важили 170 тонн.

U-20.

Нарешті

Весь ранок середи, 5 травня, над морем коло узбережжя Ірландії висів щільний туман[444]. З 4:00 ранку і щоразу, як Швіґер піднімав перископ, щоб перевірити погоду, він бачив лише темну невиразність. U-20 прямувала на південь з невеликою швидкістю — близько 5 вузлів, — щоб заощаджувати батареї. О 8:25 Швіґер вирішив, що видимість достатньо покращилася для сплиття, хоча субмарина й досі була оточена туманом.

Команда від’єднала два електричні двигуни та перевела субмарину на дизелі, щоб вивести її на крейсерську швидкість та зарядити батареї. Десь ліворуч, у туманній темряві, ховався південно-західний берег Ірландії з громадами скель, що виступали в Північну Атлантику. Скоро U-20 мала пройти повз острів Валентія, де британці збудували потужний бездротовий передавач. Зв’язківець Швіґера вже зараз приймав чіткі сигнали з тієї вежі, але не знав, про що саме йшлося в повідомленнях, бо не мав кодів.

U-20 пробиралася крізь туманні завіси. О 12:50 Швіґер вирішив, що вони перебувають на рівні скелі Фастнет-Рок, хоч і не бачив її. Ця скеля була одним із найважливіших морських орієнтирів, «дорожній вказівник» на Західні підходи. У XIX столітті емігранти з Ірландії називали цей острівець сльозою Ірландії, бо він був останньою частиною їхньої країни, яку вони бачили з корабля, коли той виходив у Північну Атлантику на шляху до Америки. Швіґер розпорядився повертати ліворуч, щоб лягти на курс уздовж південного узбережжя Ірландії в напрямку Ліверпуля. Шлях проходив по верхньому краю великої горловини океану, яка називалася Кельтським морем. Тут зустрічалися всі кораблі, що прямували з півночі, заходу та півдня, і саме тому це місце було ідеальним для полювання субмарини. Але Швіґер не побачив жодного корабля.

Він писав: «Протягом другої половини дня в полі зору не з’явився жоден пароплав, хоча погода покращувалась, а ми вийшли на один із головних корабельних шляхів».

Видимість теж поліпшилась, і вже скоро Швіґер зміг побачити береги Ірландії, хоча всього на декілька хвилин. Наступні три години U-20 ішла на поверхні води, але жодного корабля так і не зустріла. Знов почав збиратися вечірній серпанок.

Майже о п’ятій вечора біля узбережжя графства Корк Швіґер нарешті побачив корабель. На перший погляд здавалося, що це велике судно з прямими вітрилами — в імлі виднівся його красивий силует з трьома щоглами, на яких майоріли вітрила. На відміну від командирів інших субмарин, які неохоче атакували такі кораблі, Швіґера ця краса не зворушувала. Він бачив перед собою лише ціль. U-20 повернулась носом у напрямку корабля, і команда Швіґера зарядила та націлила палубну гармату.

Субмарина підійшла ближче до цілі, і Швіґер зрозумів, що туман увів його