Читати книгу - "Егоїстичний ген"

Батькам вигідно знати, коли дитина щаслива, а дитині корисно мати змогу сказати своїм батькам, що вона щаслива. Можливо, такі сигнали, як мурчання та усмішки, пройшли добір, бо вони дають батькам знати, які їхні дії найбільш корисні для дітей. Усмішка її дитини або мурчання її кошеняти втішає матір у тому самому сенсі, як їжа у лабіринті винагороджує щура. Але як тільки стає зрозуміло, що мила усмішка або голосне мурчання засвідчує задоволення, дитина отримує можливість використовувати їх з метою маніпуляції батьками та права на більшу, ніж їй належить, частку батьківського внеску.

Отже, загальної відповіді на запитання, хто має більші шанси перемагати у сутичці поколінь, немає. Врешті-решт, ми лише прийдемо до компромісу між ідеальною ситуацією, бажаною для дитини, і ситуацією, бажаною для батьків. Цю сутичку можна порівняти з тією, що відбувається між зозуленям і його прийомними батьками (хоча вона, звісно, не така запекла), бо вороги мають деякі спільні генетичні інтереси — вони є ворогами лише до певної межі або протягом певного часу. Проте багато з того, до чого вдається зозуленя, прагнучи обманути і використати, може використовуватися також власними дітьми щодо батьків, хоча власні діти не зазіхатимуть продемонструвати аж такий егоїзм, який можна очікувати від зозуленяти.

Цей, а також наступний розділ, де ми розглянемо конфлікт між партнерами, може виглядати відразливо цинічним і навіть здатен засмутити батьків, відданих своїм дітям і одне одному. Тому я знову мушу наголосити, що не маю на увазі свідомі мотиви. Ніхто не припускає, що діти навмисно та свідомо обманюють своїх батьків через те, що мають егоїстичні гени. І я мушу повторити, що, коли говорю щось на кшталт: «Дитині не слід втрачати жодної можливості для будь-якого шахрайства, брехні, визиску», то маю на увазі особливе значення слова «слід». Я не наполягаю, що така поведінка є моральною або бажаною. Я лише маю на увазі, що природний добір зазвичай сприятиме дітям, які діють саме так, а тому, спостерігаючи за популяціями диких тварин, можна натрапити на приклади шахрайства та егоїзму у самих родинах. Коли кажуть, що дитині слід шахраювати, мають на увазі переважання у генофонді тих генів, які зазвичай змушують дітей до цього. Якщо тут і є якась мораль, вона полягає в тому, що ми повинні навчати наших дітей альтруїзму, бо не можемо розраховувати на те, що він має біологічну природу.

9. Боротьба статей

Якщо є конфлікт інтересів між батьками і дітьми, які мають 50 % спільних генів, то наскільки ж тоді жорстокішим виглядатиме конфлікт між статевими партнерами, що не споріднені між собою?[45] Все, що є спільним для них, це 50 % генетичної співучасті у народженні тих самих дітей. Оскільки батько й мати однаково зацікавлені у тому, щоб з дітьми все було гаразд, їм обом може бути вигідно співпрацювати разом, турбуючись про них. Якщо ж один із батьків вкладе в кожну дитину меншу частку своїх коштовних ресурсів, він отримає перевагу, бо зможе витратити більше на інших дітей від інших статевих партнерів, а отже, поширити в популяції більше своїх генів. Тому можна вважати, що кожен партнер намагається експлуатувати іншого, змушуючи його вкладати більше. Загалом, індивідові мало би «подобатися» (я не маю на увазі фізичне задоволення, хоча воно теж можливе) спаровуватися з якомога більшою кількістю представників протилежної статі, кожного разу не переймаючись їхньою подальшою долею. Як ми пересвідчимося у цьому згодом, так відбувається у самців багатьох видів, але самці інших видів змушені поділяти тягар вигодовування дітей. На такому розумінні статевого партнерства як стосунків, що їм притаманні взаємна недовіра і визиск, наполягав Тріверс. Для етологів ця ідея порівняно нова. Бо ми звикли вважати статеву поведінку, спаровування та залицяння, що йому передує, таким собі спільним підприємством, затіяним заради взаємної вигоди та, навіть, користі для цілого виду!

Повернемося до базових принципів і розглянемо фундаментальну природу обох статей. У 3-му розділі йшлося про статеве розмноження і ні слова про його основну асиметрію. Ми просто вважали за належне, що одні тварини називаються самцями, а інші самицями, не переймаючись тим, що ці слова означають насправді. Але в чому полягає сутність самця? Що визначає самицю? Ми, як ссавці, вважаємо, що стать визначається певною кількістю характеристик — наявністю пеніса, здатністю виносити дітей і вигодовування потомства за допомогою спеціальних молочних залоз, певними хромосомними особливостями тощо. Справді, ці критерії визначення статі індивіда підходять для ссавців, але для інших тварин чи рослин вони не більш показові за схильність носити брюки у людей. У жаб, наприклад, пеніса не має жодна стать. Можливо, що слова «самець» та «самиця» не мають універсального значення. Зрештою, це лише слова, і якщо ми не вважаємо їх корисними для опису жаб, то цілком можемо дати раду без них. Якби забажали, ми могли би довільно поділити жаб на Стать 1 та Стать 2. Але, зрештою, існує одна фундаментальна особливість статей, яку можна використовувати для визначення самців саме як самців, а самиць саме як самиць серед усіх тварин і рослин. Вона полягає в тому, що статеві клітини, або гамети, самців значно менші та чисельніші за гамети самиць. І це саме так і у тварин, і у рослин. Одна група індивідів має великі статеві клітини, і для них зручно використовувати слово «самиця». Інша ж група, яку зручно називати самцями, має дрібніші статеві клітини. Різниця особливо помітна у рептилій і птахів, у яких одна яйцеклітина є достатньо великою та поживною, щоби годувати зародок протягом кількох тижнів. Навіть у людей, у яких яйцеклітина мікроскопічна, вона все одно набагато більша за сперматозоїд. Як ми згодом пересвідчимося, можна вважати, що всі інші відмінності між статями постають саме із цієї основної різниці.

У деяких примітивних організмів, наприклад, деяких грибів, поділу на чоловічі та жіночі організми немає, хоча щось схоже на статеве розмноження таки відбувається. В системі, що відома як «ізогамія», індивіди не розрізняються за двома статями. Будь-хто може спаровуватись із будь-ким. Двох різних типів гамет (сперматозоїдів та яйцеклітин) немає, натомість всі статеві клітини є однаковими і називаються ізогаметами. Нові організми утворюються завдяки поєднанню двох ізогамет, кожна з яких є продуктом мейотичного поділу. Якби ми мали три ізогамети A, B та C, то A могла б поєднатися з B чи C, B — з A чи C. У нормальних системах статевого розмноження це ніколи не відбувається. Якщо A — сперматозоїд і він може поєднатися з B чи C, тоді B та C повинні бути яйцеклітинами і B аж ніяк не може поєднатися з C.

Поєднуючись,