Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Старий глянув на мене здивовано, дитинно. Ніби про такий продукт, як цукор, уперше чув. Справді, про нього ми досі взагалі не говорили. Та, може, ота дитинність була викликана тим, що перед ним стояла дитина, нерозумна у своїх забаганках.

– Овва, я годую тебе гірким, квасним і пісним і геть забув, що молодому мозку треба солод. – Глянув крізь віття в небо, зчитуючи щось там, тоді – під ноги й сказав: – Добре, увечері будемо пити солодкий чай.

Літо стояло сухостійне, і яблука гупали на затверділу землю, відмірюючи ледве не хвилини. І з шурхотом котилися вниз, у ярок, заглушений терням. Яблуневий ряд саду стояв на крутому схилі. Яблука треба було рятувати. Ми вдарили нижче кілки й заходилися сплітати з ліщини невисоку лісу, десь на два вершки. Тепер плоди, що скочувалися з берега, зупинялися біля нашої загороди. Я помагав їм іще й тичкою. А старий пішов «ладити медоварню». Мене, як завжди, новий його пристрій розчарував примітивною простотою. І викликав чергове подивування: знову з нічого робилося щось. Із закуреної бляхи, яка служила тут на всі випадки життя, було вигнуто деко на подобу мушлі, збоку воно сходило донизу воронкою. А згори щільно прикривалося іншим листом бляхи. «Медоварня» стояла на трьох великих каменях. Між ними вже потріскувало кострище.

Назбирані яблука я мив у поточині й насипав у той противень. Коли в жаркій бані перші плоди тріснули шкіркою, нас обдав запаморочливий аромат. Ми сиділи один навпроти одного через багаття, і ніби третім біля нас подвизався густий яблучний дух. Старий збив паличкою полум’я, щоб плоди вмлівали над рівним жаром.

– Ти чув, як уночі трубіли олені? – несподівано запитав він. – Якраз час їх ревів. Тому в давнину сей місяць називали «зарев». Гнали оленів і ревіли по лісах їхнім риком. А відколи люднота навчилася сіяти, у сю пору бралися за серпи. Звідси й серпень. У народі так і примовляється: серпень дістає серпи зі стріхи. А ще й так кажуть: у серпні серпи гріють, а вода холодить. Бо Ілля кинув у неї кригу.

Він мав дозвільний настрій, нікуди не поспішав, як чоловік, у якого чільне жниво вже в копах. І згодом пояснив чому.

– Луг, прихоплений холодними росами, починає підгнивати. Трава вже не має тої моці. І сушиться тепер вона довше. І бджолині рої в колодах стають кволими – не та повнота цвіту. Зате набирають сили хмари, давлять на землю. Се першими вчувають бузьки. Вигадують день, щоб проти пружного вітру знятися в дорогу на теплі землі… Прийшли ночі великих рос. Чим вони рясніші, тим твердіший у лісі гриб, зате льон у полі посіріє. Коли житнє волоття набирає межової стиглості, тоді треба йти за грибом. Дає гриб і инший знак-поклик: ліс вариться туманом… По Спасу нишкне комар, а по першій Богородиці геть ізслизнеться. Теплим і мирним буде се поліття. Як днешня година.

– З чого ви це бачите?

– Як із чого? Уся околія на те вказує. І ти візьми очі в руки. Примічай і загинай пальці. Уночі місяць-молодик висів так, що з рога відро не впаде – раз. Звізди мерехтіли ясно – два. Сонце зійшло в пелені – три. Коники вчора тріщали до пізньої ночі, голосили жаби… Рано по густій росі курилася мряка… Воробаки задираються поміж собою, збиваються в зграї… Бджола летить сторчма… Бадилля під ногами не тріщить… Вітерець надуває на воді брижі… На вишні неспогадано бризнув пізній цвіт… Каштановий лист давно не сльозить… Вербове пагілля сухе, аж лущиться… Квасениця розпустилася, як на свальбу… І жовтець веселенький… Ягоди горобини розпружилися в рясноті… Павук плете своє прядиво широко й довгасто… Мухи не навісніють… Муравлі відкрили діри по всій купині… Будяк наїжився колючками…

Я загинав пальці по якому вже колу, а він усе сипав і сипав прикметами, злегка обводячи поглядом довкілля. Цей чоловік, який сам нічого не писав, бігцем читав потаємну книгу відкритого для нього світу. Я захоплено сказав йому про це.

– Книга? О, добре, що ти мені нагадав, – і подався до хижки.

Поки він ходив, з бляшаної воронки над вогнем повисла нитка густої рідини. Я ледве встиг підкласти наготовлений жбан. Тягуча цівочка стала розписувати золотими позументами дно посудини. Я підставляв палець і пожадливо облизував. Увар був солодкий, пахучий, з ледь уловимим тоном яблучної шкірки.

– Найдеться роток на готовий медок, – перебив він моє ласування. – Але першу краплю Іллі, другу – Зосиму, що по пасіках стоїть, – стряхнув пучку на ближній кущ. – А ось і книга приспіла до куштунку.

То був один із оголених його зшитків, без назви й авторства. Я відкрив на закладеній травиною сторінці:

Трубним звуком мідь провіщає

Про еру пізнання Слави і Слова.

Море нині спокійне,

Привітлива осінь борги роздає.

«Я люблю тебе, жисть! Я люблю тебе…»

Знов і знов повертає габа

Звук луни і яблучний мед.

Я читав, а Світован у такт ритму нігтем постукував по лункій глині жбану.

– Се давня посудина з Олагова, – мовив він, коли я дочитав. – Ті майстри домішували в глину перемелені кістки коров’ячих ніг – і вона ставала ніжною, легкою і прозорою. Якраз для сього меду.

Ми вмочували в солодкий густенець хліб і їли-їли, не порушуючи смакування розмовою. А яблука за бережком і далі гупали об земну твердь і прудко скочувалися до ліщинової загородки. Якраз на ту гостину й з’явився міський художник, цибатий, неголений чоловік з допитливо вибалушеними очима. За вухом у нього синіла плямка фарби. Привітався, сказав, що розмальовує в селі клуб і що вирішив собі влаштувати на вихідні пленер. Ми його теж пригостили. Художник, закусуючи, витяг з ящичка картон і почав щось моторно замальовувати. Ми робили своє, він – своє.

– Дідуню, – обізвався нарешті маляр, – на вашім рукаві метелик. Я його встиг намалювати, а він і далі не летить. Яка краса!

– Се тому, що мотилів розмальовує Бог, – сказав з усмішкою старий. Нахилився до руки, ворухнув губами – і крупний розцвічений метелик неохоче спурхнув з його рукава. Тоді розгріб ватру, бо глек уже був наповнений по креш. – Якщо ми довершили кожен свою роботу, то гоже було б скропити її не самим медом. Що, братове, кажете на те, аби одволожити душу винцем?!

Ми мовчали. Зате наші душі, мабуть, промовисто відповідали очима. Старий приніс із пивниці запітнілого бутля, про якого ми й забули, – подарунок колгоспного голови. Ми примостилися в затінку під шопою. Вино було таке ж прозоре й зеленкувате, як саме скло. Грайливе на язиці й холодне, хоча пахло нагрітою на сонці соломою.

– Боже, насити! – зично промовив старий і бризнув краплину з кухля в стелю. – Щоб нам не збавлялося! – налив собі й спожив маленьким ковтком. – Добра направа, чиста!

Ми смакували молоду «леанку», під’їдаючи хлібом, сиром і медом.

– Одіссеєва трапеза, – поважно мовив Світован.

Багато й охоче розповідав він тоді про «чинність вина». Сам пив його рідко і не всяке.

– Прикладешся до склянки й відчуваєш, що «хворе». Чому? Може, бочка хвора. Бочка робить вино, бочка й губить його. Може, дерево взялося цвіллю? Може, ретельно не помите? Може, посуд стояв на протязі або в льосі з гнилою картоплею чи пліснявою квашениною? Вино любить самочинно панувати в пивниці. І на столі не терпить инші напої – горілку й пиво. Добре вино саме є ліками. І є живою рідиною, яка сама дає собі раду, лише не треба її мордувати. У вині можна впізнати дим огнищ і пах квітів, що росли у винниці. Та вино легко загубити цукром, мертвою водою, спиртом, пліснявими ягодами, нечистим посудом і «нечистим» духом там, де воно робиться чи зберігається. Щоб вино було добрим і легким,