Читати книгу - "Долі та фурії"

Йому хотілося ще глибше проникнути в неї, усістися верхи на її слізну кістку та їздити там крихітним гомункулом, мов ковбой родео, щоб зрозуміти, про що вона думає. Але це було б зайвим. Тиха щоденна інтимність навчила його. Парадокс шлюбу: ти не можеш знати когось до кінця; ти таки знаєш когось до кінця. Він знав, що вона скаже, збираючись пожартувати; відчував мурашки на її плечі, коли їй було холодно.

Раптом вона прокинулася, нажахана. Його дружина, яка ніколи не плаче, плакала. Затуливши обличчя пальцями, вона чекала, коли повернеться Лотто.

Місяць, як пуп, світло на воді — слід тонкого волосся, що веде прямо до Лотто. По цьому сліду назустріч Лотто йдуть усі дівчата, яких він знав до Матильди. Як їх багато! Голі. Сяючі. Гвенні, сестра Чоллі, його перша в п’ятнадцять років, волосся розпатлане. Яскраві дівчата з приватної школи, дочка декана, дівчата з міста, студентки коледжу: груди, схожі на булки, на кулачки, на м’ячі для сквошу в спортивних шкарпетках, на мішені, на каштани, на чашки, на мишачі мордочки й укуси кліщів; животи й сідниці; такі вродливі, такі всі чудові для Лотто. Кілька струнких хлопців, театральний учитель. [Відвертається.] Як багато тіл! Сотні! Він міг би з головою сховатися в них. Двадцять три роки вірності Матильді. Без докорів сумління він міг би качатися по їхніх тілах, як собака качається по свіжій траві.

Так їй і треба, його дружині. Тепер вони квити. Потім, відомстивши, він міг би повернутися до неї.

Але він не міг. Він заплющив очі й заткнув пальцями вуха. Пісок упирався в його куприкову кістку. Він відчував, як вони минають його, черкаючи по його шкірі пальцями, мов пір’ям. Після того, як пройшли останні, він повільно порахував до тисячі, розплющив очі й побачив слід від місяця, витиснений із завмерлої води, й пісок, проораний однією довгою лінією.

Він вирішив, що тільки по воді вплав він зможе повернутися до Матильди. Він пливтиме назад, у минуле.

Він зняв труси-шорти й увійшов в океан. Коли його ноги торкнулися води, виникли електричні розряди, схожі на блискавки. Він схвильовано дивився, як розряди розгалужуються вглиб і повільно згасають. Сальтаторне проведення збудження. Коли згасала одна блискавка, він випускав іншу. Він вдихнув, пірнув у воду й поплив, милуючись фосфоресценцією, яка з’являлася, коли його руки вдаряли по воді. Місяць указував йому дорогу.

Пливти в спокійній воді було неважко, хоча йому доводилося видиратися на гребені хвиль так, наче вони були горбиками із землі. Перепади тепла й холоду засліплювали. Він вибився з сил, відчуваючи, як по тілу розлилася приємна втома. Він плив, аж поки руки не почали горіти, а легені не просоліли. Тоді він поплавав іще трохи.

Він уявив, як пропливає крізь косяки нерухомої риби. Він думав про галеони на дні, замулені й усипані злитками золота й срібла. Про скелясті ущелини, глибокі, як Великий каньйон, над якими він зараз пропливав, мов орел у небі води. На дні цих ущелин текли заболочені річки, де жили слизькі істоти, які час від часу виглядали з мулу й блискали зубами. Він уявив, як унизу величезна морська тварюка вже простягла свої лапи, щоб ухопити його, але він теж був слизьким і сильним й утік.

Він плавав уже кілька годин, якщо не днів. А то й тижнів.

У нього більше не було сил. Він зупинився, ліг на спину й пішов на дно. Він бачив, як м’яка бавовна світанку стирає обличчя ночі. Він відкрив рот, наче хотів проковтнути цей день. Він тонув, і поки опускався на дно, у нього перед очима постало чудове, яскраве видіння.

Він був зовсім крихітним, якимось поліпом своєї матері, яка все ще забезпечувала його молоком і теплом. Пляжний відпочинок. Відчинене вікно. Десь там шипіли хвилі. [Відтоді Антуанетта завжди буде асоціюватися з океаном, який хапає все, до чого дістає, тягне його собі, випльовуючи черепашки й кістки.] Опущені ґратчасті навіси кидали на неї смуги світла. Волосся велично спадало аж до її стегон. Зовсім недавно вона була русалкою, але ще й зараз нею лишалася, маючи м’яку, бліду, вологу шкіру.

Вона повільно спустила одну бретельку. З плеча, з руки. Другу. Тепер з грудей, раз, і вони вирвалися на волю, ніжно-рожеві, як курячі котлети, на її блідий живіт, панірований піском. З лобка із його розкішними завитками вниз по білих колонах її ніг. Вона була така струнка. Вродлива. Зі свого гнізда із рушників крихітний Лотто дивився на свою всю в золотому сяйві матір, і в нього з’явилося передчуття. Вона була там, він був тут. Фактично вони не були пов’язані між собою. Їх було двоє, що означало, що вони не були одним цілим. До цього моменту був довгий теплий сон, де спочатку було темно, а далі почало поступово світлішати. Тепер він прокинувся. І це розуміння роз’єднаності вирвалося із нього пронизливим криком. Вона прокинулася від свого денного сну. Тихше, мій маленький, сказала вона, підійшовши, і пригорнула його до своєї прохолодної шкіри.

В якийсь момент вона перестала любити його. [А він і не знав.] Це був смуток усього його життя. Але, можливо, тоді вона вчинила правильно.

Він опускався все нижче, аж поки не впав на дно океану, як затонулий корабель. Фонтани піску. Він розплющив очі. Його ніс був ледь нижче поверхні води, де залишки місяця зачепилися за вершечок застиглої хвилі. Він опустив ноги, відштовхнувся, і його тіло вигулькнуло з води аж до стегон.

Наче собака, яка невідступно йшла за ним, берег був за три метри позаду.

Спочатку день прокинувся на хмарах — золотих отарах сонця. Принаймні в нього була ця втіха. Пляж вільно простягався, дюни чорніли, засипані листям. Незаймані людиною. Історія протягом ночі була очищена від усього зайвого аж до початку.

Якось він читав, що сон робить для мозку те, що хвилі роб­лять для океану. Сон збуджує серії імпульсів через мережі нейронів, імпульси, схожі на хвилі; вони вимивають усе непотрібне і залишають найважливіше.

[Тепер стало ясно, що це було. Сімейний спадок. Останній засліплюючий залп у головному мозку.]

Йому так хотілося додому. До Матильди. Він хотів сказати, що пробачить їй що завгодно. Кому яке діло, що вона робила і з ким. Та всього цього вже не було. Його також скоро не буде.

Він хотів побачити, якою вона буде в старості. Він уявляв, як чудово вона тоді виглядатиме.

Не сонце, а тьмяне золото. Приплив щільно припадає до берега. Рожевий будиночок його матері. Три чорні птахи туляться на даху. Йому завжди подобалось, як океан пахнув свіжим сексом. Він виліз із води і так, голяка, пішов по пляжу по дерев’яному настилу в будинок своєї матері. Згодом вийшов на балкон.

Не знати, скільки років він простояв на балконі тоді на світанку.

[Довжина пісні визначається розміром бобіни, Лотто. І зараз ми будемо співати тобі останню частину цієї пісні.]

Подивись-но. Он там далеко йде людина.

Коли вона підходить ближче, виявляється, що це дві людини, які взялися за руки, ідуть по кісточки в морській піні. У їхньому волоссі сходить сонце. Блондинка в зеленому бікіні,