Читати книгу - "Чарівне горнятко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, друже, тепер їдь собі помалу, — посміхнувся селянинові сторонський та й пішов своєю дорогою.
Коли селянин виїхав на горб, піп, чухаючи спину, став йому дорікати:
— I треба ж було тобі зачіпати його, дідьчого попа!
Селянин і оком не зморгнув: адже він того попа й у вічі не бачив!
БРИЧКА З ТОГО СВІТУ[66]
В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися — з хати не вилазять…
От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.
Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і жарене порося з начинкою смакує.
— Позич, сусіде, мірку зерна до нового, — поклонився бідний у ноги багачеві.
Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:
— Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.
А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником, що завгодно.
— Гаразд, — дав згоду бідний. Багач посміхнувся.
— Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра. Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.
— Лізь у мішок, — наказав багач.
Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав'язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.
«Сам не донесу, — подумав собі.— Піду до кума, най підсобить».
І залишив ношу при дорозі.
Сидить бідний у мішку, коли чує — щось торохтить шляхом. Він почав кричати:
— Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!
А з міста їхав саме війт — добрими кіньми й новенькою бричкою. Почув із мішка голос і зупинив коней:
— Що ти там верзеш?
Бідний своє:
— Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!..
«Гм, — думає війт, — такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»
Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка
— Ану повтори ще раз, що ти говорив.
— Таж я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.
— Стривай-но, любий, — змінив голос війт. — Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.
— Це можна, пане, — погодився бідний. — Розв'язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.
Війт і розв'язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав'язав міцно війта і каже:
— Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, аж вас у воєводське крісло посадять!..
А сам сів у бричку і покотив до міста. Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.
— Щось наче важчий став, — крекче багач, дивується.
А війт — анічичирк, боїться, щоб обман не виявився.
Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.
— Ну, слава богу на одного жебрака в селі стало менше! — зареготав багач. — Заберу його садибу.
І подалися до корчми.
Чи довго, а чи коротко вони там були, досить того, що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:
— А ти звідки взявся?
— З того світу їду! — і не моргнув бідний. — Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.
Багачі перезирнулись.
— Чекай-но, сусіде, — каже багач бідному. — А вони усіх там обдаровують?..
— Ого, ще й не так! — засміявся бідний. — Баба Оришка, що учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!
— А як туди дорогу знайти? — аж затрусилися обидва багачі.
— Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.
Бідний голосно вйокнув і залишив п'яних посеред дороги.
Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.
— Лізь, куме, перший, — каже багач, — бо ти вмієш плавати.
Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:
— Куме, мені уже амінь!
А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» — та й собі кричить:
— Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..
Шубовснув у воду — тільки за ним забулькотіло…
А бідний з того часу зажив собі по-людськи.
Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.
ЯК МИШІ ПЛУГА З'ЇЛИ[67]
Жив собі якось один хлібороб. Такий зроду невдачливий був, що все пливло йому із рук, а в руки — нічого. Посіє жито на своєму клаптику землі, а його засуха спалить або град вимолотить, поїде орати — плуга поламає, купить порося — воно, дивись, і здохне.
А був у цього хлібороба старший брат — багач на все село. Задумав він женити свого сина, кличе на весілля і вбогого брата.
Позичила жінка у сусідів борошна, спекла калачі. Узяв бідний калачі в хустину, жінка — останню курку під пахву і подибали.
Ото йдуть вони, йдуть, а спека така, аж дере у горлі. Підійшли до криниці. Поклав чоловік вузлика збоку на траву, а сам нахилився напитися води.
Коли це де не взявся рудий псище, схопив вузлика і втік. Кинувся бідолаха за собакою, та де там! Шукай вітру в полі.
— Що нам тепер робити? — забідкався нещасний: — Піти на весілля з порожніми руками — засміють нас люди!
— Не журися, чоловіче, — каже йому жінка. — Підемо через кухню, розповімо братові всю правду — тоді все буде гаразд.
Вони так і вчинили. Брат не прогнівався на них, запросив до столу. Але видять, що він увесь час тільки біля багачів надскакує, на бідноту не дає уваги.
Багачі їдять і п'ють, аж очі на лоб лізуть, а бідолах ліктями по кутках розпихають. Далі стали один перед одним багатством нахвалятися.
— Маю тепер, — каже підпилий війт, — двадцять дійних корів. Та таких корівок, кажу вам, що у всьому світі пошукати! Ото їх доїть наймичка,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівне горнятко», після закриття браузера.