Читати книгу - "Італійські черевики"

взявшись за нього. Наступного дня я все ж продовжив зішкрябувати з дощок стару потріскану фарбу. Я зателефонував до Ганса Люндмана за порадою. Він пообіцяв якось до мене приїхати. Робота просувалась повільно. Я не звик до інших регулярних занять, крім ранкового купання та нотаток у бортовому журналі.

Того ж дня, коли я почав зчищати фарбу з човна, я знайшов старий бортовий журнал за перший рік життя на острові. Я відкрив його на тій же даті. Мене здивувало, що я тоді записав: «Учора я напився». І все. Виринув нечіткий спогад, проте я не міг згадати, з якої причини пив. Попереднього дня я записав, що полагодив ринву. Наступного дня після перепою я закинув сіті й упіймав сім камбал і три окуні.

Я сховав бортовий журнал. Настав вечір. Яблуня розцвіла. Мені ввижалась мерехтлива постать моєї бабусі, що, сидячи на лавці, зливалась із заднім фоном, стовбуром дерева, скелями й заростями шипшини.

Наступного дня Янсон привіз листи від Гаррієт та Луїз. Врешті я спромігся розповісти їм про дівчину, що приїхала на мій острів, та її трагічну долю. Я розпочав з листа від Гаррієт. Як звично, він був недовгий. Вона писала, що, власне, була надто втомленою, щоб написати листа. Я читав, наморщивши лоба. Почерк був невиразний, не такий, як раніше, а букви — покручені. Крім того, мене спантеличив зміст. Вона писала, що її самопочуття покращилось, хоча водночас хвороба посилилась. Ні слова про смерть Сіми.

Я відклав листа. На стіл вискочила кицька. Деколи я заздрю тваринам через те, що їм не доводиться перейматись повідомленнями з конвертів. Може, пишучи листа, Гаррієт була під дією знеболювального? Я занепокоївся, схопив телефон і зателефонував їй. Я хотів знати, чи не починалась завершальна фаза її життя. У трубці лунали гудки, й ніхто не відповідав. Я подзвонив на її мобільний телефон. І там мовчанка. Я залишив повідомлення на автовідповідач, попросивши її дати про себе знати.

Опісля я відкрив листа від Луїз. У ньому йшлося про загадкові печерні комплекси Ласко на заході Франції, де 1940 року декілька підлітків випадково знайшли 17000 прадавніх печерних малюнків. Деякі з вирізьблених та розмальованих на скелі тварин були завбільшки чотири метри. А тепер, пише вона, «цим прадавнім витворам мистецтва загрожує знищення, бо дурні люди встановили в ходах кондиціонери. Американських туристів, що відвідують печери, не хочуть позбавляти комфорту, важливою частиною якого є штучно охолоджене повітря. Стіни печери масово покриваються цвіллю. Якщо нічого не зробити, якщо світова громадськість не візьме на себе відповідальність за найстаріший художній музей у світі, то в майбутньому ми розглядатимемо ці картини лише на світлинах».

Вона писала, що збирається діяти. Я припустив, що вона хоче написати усім європейським політикам, і це викликало у мене гордість. Моя дочка вміє протистояти.

Вона написала листа не за одним присядом. Мінявся не лише почерк, а й ручка. Серйозні та обурливі абзаци чергувались із простішими повідомленнями. Вона підвернула ногу, набираючи воду. Джаконеллі захворів, навіть була підозра на запалення легенів, але тепер він уже одужував. Вона висловлювала співчуття у зв’язку зі смертю Сіми.

«Я скоро приїду, — написала вона в кінці листа. — Хочу побачити острів, на якому ти переховувався всі ті роки. Часом я мріяла, що мій батько аж такий красивий, як Караваджіо. Тобі такого не закинеш. Але ти не можеш більше вдавати, ніби не існуєш для мене. Я хочу познайомитися з тобою, хочу мати свій спадок, хочу, щоб ти пояснив мені все те, чого я досі не розумію».

Ні слова про Гаррієт. Я не міг цього збагнути. Невже вона зовсім не турбувалась про свою маму, яка невдовзі помре?

Я знову зателефонував Гаррієт на всі номери. Вона і далі не відповідала. Я подзвонив на мобільний Луїз, але там теж ніхто не відповів. Я вийшов на гору позаду дому. Був прекрасний день на початку літа. І досі не надто тепло, але острови вже зазеленіли. Здалеку я побачив один із перших у році вітрильників, який виплив із невідомого порту. Раптом мені захотілось покинути острів. Я витратив стільки часу на постійне ходіння між пірсом та будинком.

Мені просто хотілось забратися звідси геть. Коли Гаррієт з’явилась на кризі з ходунцями, вона зняла закляття, яким я себе скував. Я зрозумів, що тих дванадцять прожитих на острові років були втрачені, наче пролита з розбитої посудини рідина. Але назад уже не вернешся, як і не почнеш усе з початку.

Я обійшов острів. Різко пахло морем та землею. Завзяті кулики стрибали по узбережжі й клювали щось своїми червоними дзьобами. Здавалось, що я в’язень, який гуляє по тюремному подвір’ї за декілька днів до звільнення і повернення до вільного життя. Та чи справді я вийду звідси? І куди подамся? Що мене чекає попереду?

Я сів під дубом у бухті Сварка. Раптом я усвідомив, що в мене мало часу. Не можна більше втрачати його, що б не чекало попереду.

Ввечері я спустився до плоскодонки і поплив до мису Старрудден. Там було рівне дно. Я закинув сітку для камбали, проте не тішив себе надією щось упіймати, хіба якусь одну камбалу чи окуня для кицьки. Сіті неодмінно наповняться слизькими водоростями, якими тепер укрите дно Балтійського моря.

А може, море, яким я милуюсь погідними вечорами на початку літа, насправді повільно перетворюється на болото?

Пізніше того ж вечора я вчинив щось зовсім незбагненне. Я взяв лопату і відкопав могилу з собакою. Я швидко наткнувся на зігниле тіло і повністю розгріб труп. Гниття відбулося швидко. Черви встигли з’їсти більшість слизових оболонок морди, очей та вух і оголили шлунок. Коло анального отвору назбирався білий клубок хробаків. Я відклав лопату і пішов за кицькою, що спала на тапчані. Я взяв її на руки і посадив на мертвого собаку. Вона миттю підскочила вверх, немов наштовхнулась на гадюку, і погнала до рогу будинку, де озирнулась, готова тікати далі. Я поклав на руку декілька товстих трупних хробаків і замислився, чи зміг би їх проковтнути, подолавши приступи нудоти. Опісля я кинув їх назад на тіло пса і швидко закопав могилу.

Я не знав, для чого це роблю. Може, я готувався до подібного розкриття могили в собі самому? Аби побачити все те, що так довго таїлось у мені?

Я довго шкрябав руки під краном на кухні. Мене нудило від того, що я зробив.

Коло одинадцятої я зателефонував Гаррієт і Луїз. Знову ніхто не відповідав.