Читати книгу - "Прислуга"

— Не до такої школи, де тільки білі. А туди, де білі й темно­шкірі навчають разом.

Гіллі та міс Ліфолт витріщаються на мене. А я поглядаю на дітей.

— Але, Ейбілін, — від усмішки міс Гіллі віє холодом. — Темно­шкірі та білі такі… різні. — Вона морщить носа.

Мої губи смикаються. Звичайно, ми різні! Усім відомо, що темношкірі та білі — не однакові. Та все ж, ми — люди! Так, я навіть чула, що в самого Ісуса шкіра була темна, він же жив у пустелі. Зціплюю зуби.

Але байдуже, тому що міс Гіллі вже про це забула. Для неї це нічого не означає. Знову пліткують із міс Ліфолт. Раптом, звідки не візьмись, величезна темна хмара затуляє сонце. Гадаю, зараз буде злива.

— … уряд краще знає, і якщо Скітер думає, що їй минуться ті темношкірі…

— Мамо! Мамо! Поглянь на мене! — гукає Гізер із басейну. — Глянь на мої косички!

— Я бачу тебе! Бачу! Вільям планує висунути свою кандидатуру наступного…

— Мамо, дай мені свій гребінець! Я хочу гратись у перукаря!

— … Не можу мати поруч із собою подруг, що підтримують темношкірих…

— Мамо-о-о! Дай мені гребінець, дай гребінець!

— Я читала це. Знайшла в її сумці. І я вживу заходів.

Тоді міс Гіллі замовкає, шукає в сумочці гребінець. Над Південним Джексоном лунає гуркіт грому, десь далеко чути завивання сирени, що попереджує про торнадо. А я намагаюся збагнути слова міс Гіллі: Міс Скітер. Її сумка. Я читала це.

Виймаю дітей із басейну, загортаю в рушники. Десь у небі знову гуркоче грім.

Щойно стемніло. Я сиджу за кухонним столом, кручу поміж пальців олівець. Розгорнула книжку «Пригоди Гекльберрі Фінна» з бібліотеки для білих, але читати не можу. У роті гіркий присмак, наче з останнім ковтком кави потрапила кавова гуща. Мушу поговорити з міс Скітер.

Досі я телефонувала їй додому всього двічі, тоді, коли не мала вибору: щоб сказати, що я працюватиму над історіями, і потім, щоб повідомити, що Мінні теж допомагатиме. Я розумію, що це ризиковано. Але встаю, кладу руку на настінний телефон. А що, як відповість її мама чи тато? Гадаю, прислуга вже давно пішла додому. І як міс Скітер пояснить, чому їй телефонує темношкіра?

Знову сідаю. Міс Скітер приїжджала три дні тому, щоб порозмовляти з Мінні. Здавалося, все було нормально. Не як тоді, коли кілька тижнів тому її зупинила поліція. І про міс Гіллі вона нічого не згадувала.

Трохи нервую в кріслі, прагнучи, щоб телефон озвався. Підскакую з крісла та з капцем у руці женуся за тарганом. Тарган перемагає. Він залазить під торбу з одягом, який мені віддала міс Гіллі. Та торба тут уже декілька місяців.

Я дивлюся на ту торбу й знову починаю крутити в руці олівець. Щось потрібно з цією торбою робити. Я звикла, що білі жінки віддають мені одяг, — у мене таких лахів повно, вже років зо тридцять нічого собі не купую. Але завжди потрібен час, щоб я відчула їх своїми. Коли Трілор був маленьким, а я одягла старе пальто від дами, в якої я тоді працювала, то Трілор, він так дивно глянув на мене, відступився. Сказав, що я пахну білими.

Але ця сумка відрізняється. Якби те, що там, — не пасувало мені, не носитиму цього. І подружкам не можу віддати. Усі речі: спідниця-штани, блузка з круглим комірцем, рожевий піджак з великою жирною плямою, навіть шкарпетки, — на всіх них вишито букви Г. В. Г. Червона нитка, маленькі закручені літери. Гадаю, то Юл Мей їх вишивала. Одягнувши їх, я б почувалась, як власність Гіллі В. Голбрук.

Устаю, копаю ту торбу, проте тарган не вилазить. Витягую зошит, хочу почати свої молитви, проте надто хвилююся через міс Гіллі. Цікаво, що ж то вона мала на увазі, коли сказала: «Я читала це».

За певний час мої думки затягують мене туди, куди не варто. Думаю, я занадто добре знаю, що б трапилось, якби білі леді дізналися, що ми пишемо про них, розповідаємо всю правду про те, які вони насправді. Жінки, вони зовсім не такі, як чоловіки. Жінка не вдарить тебе палицею. Міс Гіллі не наставить на мене пістолет. Міс Ліфолт не спалить мій будинок.

Ні, білі жінки не бруднять рук. У них є невеликий блискучий набір інструментів, гострих, як відьмині кігті, чистих та акуратно розкладених, як на підносі у стоматолога. Вони не поспішають.

Спершу біла леді вас звільняє. Ви засмучені, проте гадаєте, що знайдете іншу роботу, коли все залагодиться, коли біла леді потроху забуде про все. У вас є заощадження, щоб оплатити оренду за місяць. Знайомі приносять вам запіканки.

Але через тиждень після звільнення ви знаходите у своїх дверях маленький жовтий конверт. Усередині лист: «Повідомлення про виселення з квартири». Кожен домовласник у Джексоні — білий, і у всіх — білі дружини, що мають білих подруг. Тоді ви починаєте панікувати. У роботі жодних перспектив. Де б ви не питали, перед вами зачиняють двері. А тепер вам ніде жити.

Тоді все закручується швидше.

Якщо ви брали гроші під заставу машини, її заберуть за борги.

Якщо ви не сплатили штраф за парковку, вас запроторять до в’язниці.

Якщо у вас є дочка, можливо, ви переїдете до неї. Вона теж працює на білих. Але через кілька днів дочка повернеться додому з новиною: «Мамо, мене вигнали». Їй боляче, вона налякана. Вона не розуміє, за що. Ви мусите пояснити, що причина у вас.

Принаймні, її чоловік працює. Буде хоча б чим годувати дитину.

Потім звільнять її чоловіка. Ще один крихітний гострий інструмент, блискучий і тонкий.

Вони обоє вказують на вас, плачуть, запитують, навіщо ви так учинили. А ви навіть не пригадуєте, чому. Минають тижні, немає ні роботи, ні грошей, ні дому. Ви сподіваєтеся, що вже кінець, вона задоволена, готова забути.

Одначе ще буде стукіт у двері, пізно вночі. Ні, це не біла леді. Вона не коїтиме таке власноруч. Проте коли стається цей кошмар — пожежа, ножове поранення чи побиття, — ви усвідом­люєте те, що знали все своє життя. Біла леді ніколи нічого не забуває.

І не зупиниться, допоки ви не помрете.

Наступного ранку міс Скітер паркує свого «кадилака» біля заїзду до будинку міс Ліфолт. У моїх руках сира курка, й полум’я на конфорці, і Мей Моблі пхинькає, тому що вмирає від голоду, але я не можу чекати жодної секунди. Іду до їдальні, піднявши брудні руки догори.

Міс Скітер розпитує міс Ліфолт про дівчат, які працюють у комітеті з випічки, а міс Ліфолт каже:

— Голова комітету з випічки — Ейлін.

А міс Скітер перебиває:

— Але голова комітету — Роксанна.

А міс Ліфолт каже:

— Ні, заступник голови — Роксанна, а Ейлін — голова.

Мене так дістали ці теревені про випічку, що я готова штрикнути міс Скітер своїм брудним пальцем. Утім, знаю, що краще не перебивати їх, то й мовчу. Хоч про сумку не говорять.

Не встигла я спам’ятатись, як міс