Читати книгу - "В пошуках Аляски"

— Справа в тому, що мені математика не дуже цікава,— спокійно сказав Такумі.

— Це буде важкувато пояснити голові приймальної комісії в Гарварді,— відказав Полковник.

— Не знаю,— сказав я.— Мене математика приваблює.

Ми посміялися, але сміх швидко потонув у всеосяжній тиші; я не сумнівався, що всі думають про Аляску, про те, що вона мертва, невсміхнена, холодна і ніяка вже не Аляска. І досі мене приголомшувала думка про те, що її вже немає. «Вона гниє в могилі у Вайн-Стейшні, в Алабамі»,— думав я, але навіть і це було не зовсім те. Тіло ще є, але її самої немає, вона ніщо: БАХ! — і ніщо.

Тепер навіть найбільші веселощі завжди переходили в журбу, адже так гостро усвідомлюєш, що її вже немає, саме тоді, коли починає здаватися, що життя знову стало таким, як коли вона була з нами.

Я купив цигарок. Раніше я в крамницю «Куса» і не заходив жодного разу, але це була така діра, якою її і змальовувала Аляска. Поки я йшов до каси, під ногами рипіла припорошена дерев’яна підлога, аж раптом я помітив великий круглий акваріум з брудною водою, де нібито перебувала «ЖИВА НАЖИВКА», а насправді черевом догори плавала зграя мільги. Коли я попросив блок «Мальборо-лайтс», жінка за прилавком посміхнулася мені всіма чотирма зубами.

— Ти в «Калвер-Кріку» вчишся? — поцікавилася вона, і я не знав, чи казати правду, оскільки, ясна річ, школярам дев’ятнадцятьох ще немає, але вона взяла блок цигарок і поклала його переді мною, не питаючи у мене посвідки, тож я відказав:

— Так, мем.

— Ну і як там?

— Добре,— відповів я.

— Я чула, що у вас там хтось помер.

— Так, мем,— мовив я.

— Мені страшенно прикро.

— Так, мем.

У жінки, чийого імені я не дізнався, бо заклад був не з тих, де витрачають гроші на бейджі, на лівій щоці з родимки росли довгі сиві волосини. Це не було аж так огидно, просто я раз у раз дивився на ту родимку, а потім відводив погляд.

Сівши до авта, я дав одну пачку цигарок Полковнику.

Ми опустили вікно, хоча лютневий холод кусав за щоки, а розмовляти на такому вітрі стало неможливо. Я сидів у своєму куточку і курив, думаючи про те, чому ця літня жінка з крамниці «Куса» не висмикує волоски з родимки. Я сидів позаду Такумі, й вітер з його вікна віяв мені в обличчя. Я перемістився ближче до центру сидіння і глянув на Полковника, який сидів на пасажирському місці,— він усміхався, обернувшись до вікна й підставивши обличчя вітру.

за сорок шість днів після

— Як, думаєш, до такого поставилася б Аляска? — запитав він, дивлячись на столик, за яким сиділа Лара. Вона сиділа за три столи від нас зі своєю сусідкою Кеті, яка щось розповідала, і Лара всміхалася щоразу, коли Кеті починала сміятися з власного жарту. Лара набирала на виделку зерна консервованої кукурудзи, піднімала її, не виносячи за межі тарілки, а потім схиляла голову і їла з виделки — мовчки.

— Вона б могла сама заговорити до мене,— сказав я до Такумі.

Такумі похитав головою. Навіть попри повний рот картопляного пюре, він сказав:

— Пе’ший за’ово’и.

Проковтнувши картоплю, він додав:

— Дозволь поставити тобі запитання, Пампушечку. Ось постарієш ти, посивієш, онуки сядуть до тебе на коліна, зведуть на тебе погляд і запитають: «Дідусю, хто тобі перший мінет зробив?» — тобі хіба приємно буде відказати, що то була одна дівчина, з якою ти потім і не розмовляв до кінця школи? Ні! — він усміхнувся.— Ти захочеш відповісти: «Це була моя люба подруга Лара Бутерська. Гарнюня. Набагато вродливіша, ніж ваша бабуня».

Я засміявся. Так, о’кей. Треба поговорити з Ларою.

Після уроків я пішов до її кімнати і постукав у двері, вона відчинила з виглядом: «Що таке? Чого тобі? Ти вже все зіпсував, Пампушечку». Я зазирнув у неї понад плечем у кімнату, куди я доти заходив лише раз і де, я розумів, розмовляти ми не зможемо — з поцілунками чи без. Поки мовчання не стало занадто гнітючим, я заговорив.

— Пробач,— мовив я.

— За що? — спитала Лара, дивлячись у мій бік, але не на мене.

— За те, що ігнорував тебе. За все,— відказав я.

— Не тре-еба було пропонувати стати моїм хлопцем.

Лара була дуже гарненька, вона швидко кліпала великими очима, щічки мала м’які та круглі, але ота їхня округлість нагадувала мені про худеньке вилицювате личко Аляски. Втім, це я міг пережити — і мусив.

— Мі-іг би моїм другом бути.

— Я знаю. Я бовдур. Пробач.

— Не пробачай цьому козлу,— крикнула з кімнати Кеті.

— Я тобі-і пробачаю,— Лара усміхнулася і обійняла мене, міцно стиснувши за стан.

Я пригорнув її за плечі, її коси пахли фіалками.

— А я тобі не пробачаю,— сказала Кеті, підійшовши до мене. І хоч ми з нею були насилу знайомі, вона не посоромилася дати мені коліном по яйцях. А коли я зігнувся від болю, задоволено посміхнулася і сказала: — Отепер пробачаю.

Ми з Ларою — без Кеті — пішли до озера. І поговорили. Поговорили — про Аляску, про минулий місяць, про те, що вона сумувала і за мною, і за Аляскою, а я тільки за Аляскою (воно й правда). Я розповів їй правду, наскільки міг собі дозволити,— і про петарди, і про те, як ми ходили до поліційного відділку, і про білі тюльпани.

— Я любив її,— сказав я. Лара сказала, що і вона любила Аляску, а я відповів: — Я знаю, але в цьому і причина. Я її любив — і коли вона померла, не міг думати ні про що інше. Мені це здавалося, ну, нечесним. Наче я зраджував її.

— Не ду-уже добра причина,— мовила Лара.

— Знаю,— відказав я.

Вона тихенько засміялася.

— Ну й добре. Якщо знаєш.

Я розумів, що злості цим не погамувати, але ми бодай знову розмовляли.

Коли запала вечірня темрява, закумкали жаби і задзижчали нещодавно воскреслі комахи, ми вчотирьох