Читати книгу - "Де немає Бога"

— Там надувний трап. — Апшоу показав на подібну до велетенського гумового човна конструкцію, що нерухомо чепіла під першим входом із лівого борту.

— Так, — кивнув Єгор, — це я його розклав.

— Гляньте, — долинуло з-за їхніх спин.

Апшоу та Парамонов повернули голови до Лоуренса.

— Що там?

— Місяць. — Ресивер дивився в бік, у який витяглася його тінь. Найближчий до сідла хребет, що здіймався за льодовиком на сході, щедро висвітлювало призахідне сонце, зате далі гори тонули в фіолетових сутінках, і далеко за ними, аж на горизонті, з-за тонкої запони темного серпанку випливав величезний місяць. Через різку відмінність у яскравості й надміру густі кольори краєвид здавався якимось несправжнім: і гори на сході, і місяць над ними скидалися на сточені міллю театральні декорації. — Він просто гігантський.

Парамонов змовчав, Апшоу ледь помітно кивнув і відразу відвернувся, втупивши погляд у розпанахане черево авіалайнера.

— Думаєте, ми зможемо щось тут знайти?

Парамонов провів пересохлим язиком по губах:

— Мусимо, — і поліз досередини.

Лоуренс і Апшоу посунули за ним.

Те, на що перетворився салон бізнес-класу, нагадувало звалище сміття після нищівної пожежі. Ні підлоги, ні стелі не залишилося — обвалилися від удару об землю, — і чоловікам доводилося продиратися крізь мішанину розтрощених крісел, обгорілого багажу та вантажних контейнерів. Відгонило гаром і сталлю. У повітрі кружляли пластівці попелу впереміш із пилом і замерзлими часточками вологи. Віддалившись на кілька метрів від краю фюзеляжа, росіянин побачив перші обвуглені тіла. Лоуренс ненароком наступив на щось хрустке, нахилився, щоб роздивитися, і голосно кавкнув, затуливши рота долонею. Просто під ним лежало почорніле немовля. Шкіра була нафтово-чорною, наче обсидіан, і з огидним шурхотом кришилася під ногами.

— Бляха! — Лоуренс відсахнувся, спробував відійти й заточився. Він би впав, якби Апшоу не притримав його. — Тут діти! — ресивер вишкірився. — Чорт забирай, тут стільки дітей!

— Опануй себе, — глухо відказав Парамонов. — Ми їм уже не допоможемо.

— На кий хер ти нас сюди потяг? — Лоуренс усе ще прикривав рота тильним боком долоні. — Тут усе вигоріло вщент.

Єгор мовчки махнув рукою вперед. Ресивер витягнув шию:

— Що там?

— Перебірка між салонами першого та бізнес-класу. Три туалети й дві бортові кухні. Там може бути вода.

— Треба було лізти через діру в правому борті. На хріна ми…

Лоуренс замовк, коли Парамонов схилився над приваленим кучугурою викорчуваних крісел тілом дівчинки-підлітка. На вигляд тій було років тринадцять, арабка. Єгор притиснув палець до шиї, виждав кілька секунд, а тоді, схопивши дівчинку під пахви, почав видобувати з-під завалу.

— Вона жива? — запитав Апшоу.

— Ні.

На ній була червона вітрівка з капюшоном. Тіло звільнилося наполовину, а тоді стегна застрягли між брусами, що слугували опорою підлогового перекриття. Парамонов припинив смикати і, притримуючи тіло дівчинки однією рукою, іншою стягнув з неї куртку.

— Блядь, мужик, ти хворий, — захрипів Лоуренс. — Що ти, в сраку, робиш?

— Вона мертва, — росіянин, не піднімаючи голови, акуратно склав вітрівку, — а куртка допоможе Лейлі зігрітися, — потім, високо задираючи ноги, продовжив шлях до перебірки.

Лоуренс похитав головою і поліз за Єгором.

Діставшись тамбура між салонами першого та бізнес-класу, Парамонов плечем висадив двері одного з туалетів. Кабінку добряче зіжмакало, вона зменшилася до розмірів невеликої труни, і сталевий унітаз — погнутий, але не обгорілий — висів на рівні грудей. Єгор протиснувся досередини, доламав руками кілька пластикових панелей і, оглянувши трубопроводи, тихо вилаявся. Труба, якою питна вода йшла до умивальника, була сухою.

Розташовані з правого боку перебірки шафки повністю зруйнувалися, зате кухня з лівого борту вціліла, тож доки Парамонов копирсався в туалеті, сподіваючись, що у трубах залишилося хоч трохи води, Дюк Апшоу обстежив бортову кухню. Він натрапив на сталеву тацю на коліщатках, на якій стюардеси розвозять напої та їжу, проте всередині виявилося лише сміття та дьюті-фрі товари. Зате за кухнею, на підлозі у скособоченому проході до салону першого класу, кардинал побачив дві пластикові пляшки з водою. Поруч із ними лежала частково обгоріла ковдра з поліестру.

— Я знайшов воду, — повідомив старий. — І ще ковдру. — Він підняв її над головою. — Хоча вона трохи присмалена.

— Чудово. — Парамонов вихилився з туалету. — Забирайте все із собою.

Росіянин пересунувся до наступної кабінки, проте двері не піддавалися, довелося налягати вдвох. Лоуренс якийсь час стежив за ними, а тоді відвернувся і став роздивлятися згарище, через яке вони щойно пробралися. Крізь діру на місці розламу він бачив, як швидко вичахає денне світло. Пітьма, наче курява, підіймалася з-під нагромадження обгорілих крісел та металевих балок і розповзалася за межі фюзеляжа, натомість знадвору до салону проникав холод. Лоуренс похукав на долоні, схрестив руки на грудях і взявся терти долонями біцепси. Старий із колораткою і той другий, зі слов’янським акцентом, не займали його, а сам він не рвався їм допомагати. Якщо не зважати на холод, він почувався цілком стерпно й думав про те, що не все так погано, — бути живим невдахою все ж краще, ніж мертвим чемпіоном, — коли раптом кутовим зором зауважив якийсь порух. За два метри від нього вугільно-чорне бильце з’їхало набік. Під ним, поміж розтрісканих, але не обпалених панелей виднілося тіло. Ще один мрець. І перш ніж Лоуренс устиг замислитись, якого біса уламок крісла рухається так, ніби його хтось штовхає, мертвяк, глухо крекчучи, сів. Із вимащеного кіптявою обличчя на Лоуренса витріщилася пара очей. Хлопець підскочив од несподіванки, але зміг зім’яти нажаханий вереск до більш пристойного придушеного зойку й тільки потому загорлав:

— О, чорт, там хтось живий!

Апшоу та Парамонов підскочили до Лоуренса, після чого втрьох кинулися витягати пасажира з-поміж уламків підлоги та крісел. Чи то пак пасажирку. Вивільнивши її з уламків, вони перенесли її ближче до перебірки й посадили попід бортовою кухнею. На жінці було темно-зелене з вишнями плаття та аж чорна від бруду кофта, яка до катастрофи, вочевидь, була значно світлішою.

—

Апшоу присів навпочіпки, скривившись, коли тріснуло коліно, й запитав:

— Я не розумію вас. Ви знаєте англійську?

— Холодно… — повторила. — Чому тут так холодно?

— Літак розбився, — мовив кардинал. — Ми високо в горах.

Парамонов швидко оглянув жінку, проте відкритих ран не побачив.

— Ми що? — блимнула вона.

Ніхто з чоловіків не відповів.

— Яке ваше ім’я? — запитав Апшоу, накидаючи їй на плечі ковдру.

— Гелен. Я… — урятована говорила англійською з легким, ледь вловним акцентом. — Що тут сталося?

— Усе гаразд,