Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Мене замкнуть у кімнаті без вікон і закують у ланцюги. Так і триматимуть, поки Мілошевий брат не вивчиться на гафіза, поки шайтан у світі не запанує.

Я потайки вибрався з будинку, щоб ніколи більше не повертатися. Не увійде до раю той, хто на батька чи матір здійме руку, байдуже з якої причини. Тому краще мені піти і в лісі за містечком дочекатися дня, коли поверну Мілошу його брата. Перш ніж останні будинки зникнуть між сосен, я озирнуся ще раз. Верхівка Кіптяги — загострений кіл, увіткнутий в небо. Відкриється кровотеча з Божої підошви, велике зло станеться, а перед Його гнівом кожна людська голова — що та кульбаба.

Ночі поміж дерев крижані, хоч би для людей сто разів було літо і фрукти вже майже дозріли. Я не міг спати, до самого світанку тремтів і все ховав руки в рукави, поки не вхопився долонями за холодні яблука власних плечей. Хотілося заплакати й побігти додому, до матері, залізти до неї в ліжко й зігрітися, як зігрівався дитям. Чи то від безсоння, чи від страху й порожнечі в серці, але я забув, навіщо опинився тут, і здалося мені, що не варто рятувати містечко на краю світу, хоч я й народився тут і маю тільки його одне, і немає сенсу рятувати людей, якщо бачиш, що вони не хочуть бути врятованими. За дещицю сну, тепла і спокою я ладен був терпіти вічні пекельні муки.

А тоді прийшов мій порятунок. Не з дійсності, а з того, що лиш могло бути. Я уявив Мехо, сина Беґзади, справжнього, а не Мілошевого брата, бачив, як він росте, уявляв матір, яка підмиває дитині дупцю, і вередливе дитя. Бачив я грішницю й страждальницю, що лягла під чужого чоловіка, тож її ще в земному житті спіткала страшна кара: мусить чистити й мити плід свого лона ціле життя так само, як чистила й мила його найпершого дня. Коли дитя росте в неї на руках і переростає її саму, коли вкривається чоловічим волоссям, коли послід його перестає бути милим дитячим даруночком і набуває страшного дорослого смороду, коли перед сном колише його і лічить перші сиві волосини, — воно залишається завжди і тільки плодом її гріха. Коли дивиться на нього, перед очима в неї мусить стояти покійний Мехо Крджалич, який десь перебирав своє зіллячко і дубнув у труні, коли розпусниця розсувала ноги. Все, що з нею сталося, — кара за вчинене. Навіть коли їй здасться, що минулася кара, що трохи розвиднілося в каламутних синіх очах, що маєток, спадок від Мехо, дорожчий за розум, тож і недоумка свого можна віддати під опіку молодій дружині, Беґзада тільки перейде від однієї муки до іншої. І щоразу, як вимовляє «Меддет Аллаг!»[75], їй тільки важче стає. Ось, ясно бачу, як приводить вона додому сироту, прегарну, як віла[76], що сотням уже віддалася за окрайчик хліба, і як показує їй майбутнього чоловіка. Навіть якщо то буде курва над курвами, такий наречений не може не викликати в дівчини огиди. Та все ж краще він один, аніж сотні інших за таку саму ціну. Тож нещасна піде за нього й під пильним оком Беґзади буде годувати його за столом, напувати біля джерела, ще й митиме зад, коли доведеться. Свекруха стоятиме над душею, пильнуватиме, щоб невістка не припустилась якоїсь помилки, та найбільшою карою для Беґзади буде неможливість пильнувати їх уночі в ліжку. І поки мати холонутиме від жаху на думку, що невістка задушить її дитину подушкою, нещасна жінка скидатиме все із себе, частуватиме Мехо пряниками з пазухи й кликатиме зазирнути нижче, поглянути, як у неї ластівочка з-поміж ніг вилітає. Невідомо, що гірше — чи материн страх котроїсь ночі втратити сина, чи усвідомлення, що невістка, живучи у в’язниці без справжнього чоловіка, тамуватиме свої бажання і навчатиме свого недоумка руками ловити пряники, а язиком вітати ластівок.

Страшно це, але й мусить бути страшно, бо кара Божа завжди важча за гріх, а муки змінюються, щоб звичка не давала грішникові полегшення. Перш ніж звикне, завжди з’являється нова мука. Отакі справи з Беґзадою у крижаній лісовій ночі, поки сон мене не бере, поки ловлю долонями крижані яблука плечей. «Меддет Аллаг, меддет Аллаг», — озиваються грішні душі, коли вже не сміють промовити жодної іншої молитви. «Меддет Аллаг, меддет Аллаг!» — чую, як голосить Беґзада. «Меддет Аллаг, яка довга ніч», — промовляю я, але з-поміж сосен визирає сонце. «Це чудо», — думаю я, і здається мені, що сплю.

Полудень розбудив мене, легкого й звільненого від сірих страхіть ночі. Я пішов до води, а потім шукати трав і корінців, придатних до їжі. Їх я впізнаю, хоч раніше не знав про такі. Зустріну Байрам у лісовій пущі, як мандрівник, як хворий, як солдат, у якого немає зброї, окрім серця. Так воно й було. Я знав: щойно надходить ніч, у голові розгортається історія про муки Беґзади, про божевільного Мехо і ту нещасну, що за окрайчик хліба під сотню чоловіків лягла, а тепер страждає, бо недоумок не розуміється на жіночих чарах. Я мерзну з цією історією, та якби не вона — я втратив би віру й мету. Як нагорода, на світанку до мене приходить сон. «Меддет Аллаг, яка довга ніч». Промовляю так і думаю про біду тих, кому інших молитов не дано.

А потім, коли збирав я груші-дички, здалося мені, наче рука, що потягнулася по одну, закоротка рука, що ледве пучками ковзнула по гладенькій шкуринці — не моя. Чия — не знаю. Мене охопив жах. Чи не з’їв я щось отруйне. Та хіба хтось чув про отруйні груші? Я засміявся і втік. Мабуть, шию вивихнув, тягнучись по груші, і в голові в мене щось змістилося. Вирішив шукати їжу на землі. Так натрапив на гніздо, звите у заростях ожини. Зміїне чи пташине — невідомо. А в гнізді — єдине біле яйце, гострим кінцем догори. Я подумав, що це голова ходжі Алії Ферізовича. І щойно люто його розчавив — усвідомив, що назвав його на ім’я. Не ходжа-яйце, не Альйо, не шайтан, а ходжа Алія Ферізович.

Стояв я і не міг пригадати, чи