Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це хвороба, яку ми прозиваємо мономанією, — сказав лікар.
— Ви ніколи не скаржилися на нього? — запитав комендант у наглядача, який носив абатові їжу.
— Ніколи, пане коменданте, — відказав той, — геть ніколи; навпаки, спершу він дуже веселив мене, розповідаючи різні історії, а коли моя дружина занедужала, він навіть призначив їй ліки й вилікував її.
— Ти ба! — сказав лікар. — Я й не знав, що маю до діла з колегою. Сподіваюся, пане коменданте, — казав він, регочучи, — ви пошануєте його.
— Авжеж, не турбуйтеся, він буде з усіма почестями зашитий у найновіший лантух, що знайдеться у нас. Ви задоволені?
— Накажете вчинити це у вашій присутності, пане коменданте? — запитав тюремник.
— Авжеж. Та тільки хутчій, не стояти ж мені цілий день у камері!
Знову почали ходити туди й сюди; незабаром Дантес почув шурхотіння мішковини, ліжко зарипіло, пролунала тяжка хода чоловіка, що підіймав тягар, потім ліжко знову зарипіло.
— До вечора, — сказав комендант.
— Панахида буде? — запитав хтось із офіцерів.
— Це неможливо, — відказав комендант. — Наш священик відпросився у мене вчора до Єра. Я на цей час поручився йому за своїх в’язнів. Якби бідолашний абат не поспішав так, то по ньому справили б панахиду, як слід.
— Дарма, — сказав лікар із притаманним людям його звання вільнодумством, — він особа духовна; Господь візьме до уваги його сан і не принесе пеклові задоволення загарбати священика.
Гучний регіт пролунав у відповідь на цей дурнуватий дотеп.
Тим часом тіло запихали до лантуха.
— До вечора! — повторив комендант, коли все скінчилося.
— О котрій годині? — запитав наглядач.
— Годині о десятій чи об одинадцятій.
— Залишити вартового біля тіла?
— Навіщо? Замкніть його, як живого, та й годі.
Потім кроки віддалилися, голоси стали глухіші, пролунало гучне рипіння замкнених дверей і скрегіт засувів; похмура тиша, уже не самотності, а смерті, охопила все, сягнувши й закрижанілої душі Едмона.
Тоді він помалу підняв плиту головою і кинув до камери обережний погляд.
Вона була порожня. Дантес виліз назовні.
XX. Цвинтар замку Іф
На ліжку, в убогому світлі імлистого ранку, що цідилося у вікно в’язниці, лежав лантух із грубої мішковини, під його бганками невиразно вгадувалися контури довгого непорушного тіла: то і був абатів саван, що, як нахвалялися наглядачі, так дешево коштував. Отож, усьому настав край. Дантес уже був фізично розлучений зі своїм давнім другом. Він уже не міг поглянути йому в очі, що так і заклякли розплющені, немов для того, щоб дивитися потойбіч смерті, ні потиснути його невтомну долоню, що підняла перед ним завісу, яка приховувала таємниці світу. Чулий, досвідчений товариш Фаріа, до якого він так прив’язався, існував тільки в його уяві. Тоді він сів коло узголів’я того страшного ложа і поринув у гірку, невтішну журбу.
Сам! Знову сам! Знову оточений безгомінням, знову віч-на-віч із небуттям!
Сам! Уже не побачити, не почути єдиної людини, що прив’язувала його до життя! Чи не ліпше було б, як ото Фаріа, попросити у Бога відгадку життя, навіть якби задля цього довелося б пройти крізь страшні двері страждання?
Думка про самогубство, яку нагнав друг, яку відхиляла його присутність, неначе та примара, знову постала біля абатового тіла.
— Якби я міг померти, — сказав Дантес, — то пішов би за ним і, звісно, побачив би його. Як умерти? Та це легко, — провадив він, посміхнувшись. — Лишитися тут, кинутися на першого, хто ввійде, задушити його, і мене стратять.
Та в сильному горі, як і в сильній бурі, прірва лежить поміж двома гребенями бурунів; Дантеса жахнула ганебна смерть, і він перейшов од відчаю до спраглого бажання життя і волі.
— Померти? Ні! — вигукнув він. — Не варто було стільки жити, стільки страждати, щоб оце вмерти! Умерти! Я міг би це вчинити передніше, багато років тому, коли зважився-таки; тепер я не хочу улягати моїй нещасливій долі. Ні, я хочу жити; хочу боротися до краю; хочу відвоювати щастя, яке в мене забрали! Перш аніж умерти, я мушу покарати моїх катів і, може, — хтозна? — віддячити друзям. Та мене забули тут, у цій в’язниці, і вийду я звідси лише, як Фаріа.
Сказавши те, він завмер, дивлячись просто перед собою, немов людина, яку осяяла раптова думка — страшна думка! Він схопився на ноги, притулив долоню до чола, наче в нього пішла обертом голова, пройшов камерою і знову став коло ліжка.
— Хто підказав мені цю думку? — прошепотів він. — Це ти, Боже? Якщо лише мерці виходять звідси, то займу я місце небіжчика!
І, намагаючись не думати, квапливо, щоб глузд не завадив нерозсудливості відчаю, він нахилився, розпоров абатовим ножем страшного лантуха, витягнув труп із мішка, переніс його до своєї камери, поклав на ліжко, обмотав йому голову шматою, якою завжди обмотувався, укрив його своєю ковдрою, востаннє поцілував холодне чоло, спробував заплющити вперті очі, що, як і раніше, дивилися страшним, бездумним поглядом, обернув небіжчика лицем до стіни, щоб тюремник, як принесе вечерю, подумав, що в’язень уклався спати; потім спустився в підземний лаз, присунув ліжко до стіни, повернувся до абатової камери, дістав зі схованки голку з ниткою, зняв із себе рам’я, щоб під мішковиною відчувалося голе тіло, заліз до розпанаханого лантуха, прибрав у ньому тієї ж пози, у якій перебував і труп, і зашив його зсередини.
Якби, не дай Боже, хтось увійшов тієї хвилі, то калатання серця зрадило б Дантеса.
Він міг би зачекати і зробити все після вечірнього обходу. Та він боявся, що комендант передумає і звелить винести тіло раніше від призначеного терміну. Тоді пропала б остатня його надія.
Так чи так, він уже вирішив.
План його був ось який.
Якщо дорогою на цвинтар могильники здогадаються, що несуть живу людину, Дантес не дасть їм отямитися, сильним ударом ножа розпанахає лантух згори донизу, скористається їхнім сум’яттям і втече. Якщо вони захочуть схопити його, він скористається ножем.
Якщо його віднесуть на цвинтар і опустять у могилу, він дасть закидати себе землею; це буде вночі, то він розгребе сипку землю і втече. Він сподівався, що вага землі не буде аж така велика, щоб він не міг підняти її. Якщо ж виявиться, що він помилився, якщо земля буде заважка, то він задихнеться, і тим ліпше: усьому буде край.
Дантес не їв із учорашнього дня, але вранці він не почував голоду, та й зараз про нього не думав. Становище його було таке небезпечне, що в нього не було часу зосередитися на чомусь іншому.
Перша небезпека, що йому загрожувала, полягала в тому, що тюремник, увійшовши о сьомій з вечерею, помітить підміну. Слава Богу, уже не раз Дантес чи то від журби, чи з утоми чекав на вечерю навлежачки; у таких випадках тюремник зазвичай ставив юшку і хліб на столі й ішов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.