Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

ніколи не була абсолютно поєднана з Росією; вона завжди залишалася відокремленим суб’єктом, хоча й залежним. Він вважав, що цей шлях еволюції від азійського до європейського типу колоніального статусу був універсальною тенденцією. Самі терміни «європейська» та «азійська» були просто зручними у використанні, адже азійські колонії, як-от Індія, починали розвиватися індустріально до тієї стадії, на якій могли вже експортувати капітал. Навіть за часів царизму Азербайджан із його високорозвиненою нафтовою промисловістю демонстрував ознаки трансформації в колонію європейського типу[615].

Розглянувши етап індустріального капіталізму, Волобуєв перейшов до розгляду загальної проблеми світового імперіалізму в епоху фінансового капіталізму. Як і Ленін, він вважав, що між двома процесами існує внутрішній антагонізм: з одного боку, імперіалістична експансія торгівельних відносин стимулює тенденцію до національної гомогенності, з другого боку, ця сама експансія дає поштовх національним рухам. З великої кількості цитат із Леніна, Гільфердінга, Гобсона[616] та інших, менш відомих мислителів і науковців, Волобуєв сформулював аргументи на підтвердження тези про те, що імперіалізм ламав національні бар’єри всередині колоній у спосіб, який загалом сприяв консолідації національної самобутності в самій колонії. Чим вищий рівень економічного розвитку, тим сильнішою ставатиме ця тенденція до національної консолідації. Волобуєв писав, що в обох типах колоній «національна єдність є консеквенція всього господарського розвитку». У колоніях азійського типу намагання корінної місцевої буржуазії оволодіти внутрішнім ринком створює підґрунтя для антиімперіалістичних національних рухів. У колоніях європейського типу такі рухи набирають сили аж до того рівня, коли вже доходить до прагнень національної незалежності та автаркії, хоча навіть маючи повну політичну незалежність у межах капіталізму колишні колонії лишаються в руках світового ринку. У колоніях європейського типу економічний розвиток було порушено в інтересах іноземних інвесторів, і саме цей порушений розвиток продуктивних сил, його відхилення від того шляху, який був би найбільш раціональним шляхом розвитку, і є суттю колоніальної спадщини.

Після цього Волобуєв звернувся до становища України в останні роки існування Російської імперії й спробував показати, як колоніалізм порушив економічний розвиток України. Він детально проаналізував кілька галузей промисловості, і його точку зору можна проілюструвати одним прикладом. Український чорноземний регіон був (і все ще лишався на той момент) основним у світі регіоном вирощування льону, проте українська текстильна промисловість не відповідала потребам України. Українські тканини спочатку відправлялися до Росії чи Польщі, а звідти поверталися до України й продавалися вже як готові сорочки. Вочевидь було більше економічного сенсу в тому, щоб збудувати текстильну фабрику в Україні, бо таким чином виробництво було би ближчим до сировини, а це, своєю чергою, зменшило би й вартість виробництва. Дослідивши кілька факторів української економіки, Волобуєв спробував показати, що така ірраціональність залишала український внутрішній ринок у міцних руках Росії. Унаслідок цього утворювалася спотворена модель економічного розвитку, бо, як він пояснював, неймовірно швидка індустріалізація України протягом XIX ст., що відбувалася за рахунок західноєвропейського капіталізму, мала на меті прибуток, а не стимулювання збалансованого розвитку української економіки. Навіть спотворений капіталістичний розвиток просував національну консолідацію України як економічного організму, але з тим результатом, що «українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилась на колоніяльному становищі»[617].

Цей аналіз привів Волобуєва до основного питання: як подолати спадщину колоніалізму в Україні після революції. З колишніх російських колоній європейського типу Польща і Фінляндія стали юридично незалежними капіталістичними державами, — і Волобуєв остерігався вказувати на відносну природу тієї незалежності, — тоді як Україна ввійшла до Радянського Союзу не як колонія, а як незалежна повноправна республіка. Україна як єдина колишня колонія європейського типу мала потреби, відмінні від потреб інших радянських республік — колоній азійського типу, але офіційні декларації щодо національної політики робилися з урахуванням потреб колоній азійського типу. Такі декларації торкалися проблеми подолання економічного відставання, підхоплення темпів та рівня російського економічного розвитку. Волобуєв обстоював думку, що політика, встановлена XII з’їздом партії, не була насправді придатною для радянської України з її відмітним колом інтересів. Українській економіці не треба було наздоганяти Росію; вона це зробила навіть до революції. Волобуєв вірив, що Україна потребувала чогось абсолютно іншого: «Нашим завданням повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продукційних сил України від об’єктивно найраціональнішого, що воно було наслідком певної колоніальної політики»[618].

Інакше кажучи, Україна відрізнялася від інших радянських республік тим, що була колонією європейського типу. Як наслідок — для вирішення проблеми подолання колоніальної спадщини потрібен був інший підхід. Як пояснював Волобуєв, із настанням пролетарської революції відносно відсталі колонії азійського типу могли досягти визволення тільки під керівництвом більш розвинених соціалістичних країн і ввійти до світової соціалістичної економіки лише через розвинену соціалістичну економіку. Таке економічне опікунство потроху добігло кінця, коли було підвищено економічний розвиток колишніх колоній азійського типу. Колишні колонії європейського типу, які вже здобули незалежність, як і Україна, могли ввійти в соціалістичний економічний комплекс лише на основі повної рівності з іншими учасниками. Той факт, що пролетарська революція була досі переможною тільки на території колишньої Російської імперії, створив хибне, як уважав Волобуєв, враження, ніби радянська економіка була єдиним російським економічним організмом, і ця помилка віддзеркалювалась у суперечності щодо питання, чи можна побудувати соціалізм в одній країні. Волобуєв твердив, що хоча можна розглядати Радянський Союз як одну країну, протиставляючи його як єдність решті світу, проте ставити так питання, коли мова про внутрішню економіку Союзу, неправильно, адже насправді світова економіка поділилася на дві частини: капіталістичну й соціалістичну. СРСР у своєму внутрішньому економічному житті був більше ніж просто країною: він був соціалістичною економічною системою, яка складалася з рівних національних економічних організмів. У межах цієї міжнародної соціалістичної співдружності завданням економічного розвитку стало прийти до відносної (Волобуєв наголосив на цьому слові) автаркії його частин. Така відносна автаркія за соціалізму була би заснована не на характерному для капіталістичних відносин антагонізмі, а на економічній співпраці серед рівних. Волобуєв вважав це абсолютно необхідним принципом. Він заохочував визнати той факт, що СРСР був не однією країною з відносно визначеними кордонами, а ядром майбутньої світової соціалістичної системи[619].

У той час, згідно з офіційною доктриною, Радянський Союз був добровільним союзом усіх соціалістичних держав. Аж до кінця Другої світової війни розвиток соціалізму ототожнювали з територіальним розширенням СРСР. Якщо хтось вірив у неминучість тріумфу соціалізму по всьому світу, то Радянський Союз мав стати зародком майбутнього соціалістичного світового устрою. Волобуєв лише зазначав, що він має діяти відповідно. Якщо хтось чекав на день, коли існуватиме, скажімо, радянська Франція, то не було б сенсу проводити для неї таку