Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

Хоч і в неділю, був певен, що Саву Панасовича застане в редакції, тож надумав навідатись туди, щоб мати за нього спокій, і заодно показати йому свого «Етюда», щоб узнати його авторитетну думку.

По вулицях кричало радіо, мов ошаліле, від нічного дощу стояли кругом баюри, брунькувалися дерева, добриденькав синик, а шпак перекривляв вивільгу весняним співом.

— Добрий... день! — похлинувся Янчук, побачивши за редакторовим столом його замісницю Раїсу Ісаківну Крупник. — До Сави Панасовича я, — зам'явся в дверях.

— Проходь і сідай, юнкоре! — гортанно сказала замісниця. — Заповів він мені тебе шанувати, але то між нами, його ще позавчора вночі арештували разом із іншими, — вбила вона Янчука сповіщенням. — Кріпися і терпи, юначе, пам'ятаючи добрих людей, яких все меншає, — промовила, видивляючись на Петра так, ніби вперше бачила. — Засиділись ми у п'ятницю ввечері отут із Олександром Лебеденком, який саме читав накидки своїх рукописів «Першої міністерської» і «Помилки в дорозі». Тут їх обох і арештували. Зробили обшук і в моєму столі, але мене лишили... Світ перевертається, хлопче! Сиджу, як на голках: через пару годин має верстатися свіжий номер газети, а я оніміла від жаху... Щось приніс, то давай!

— Чи ж вам до мене? «Етюда» приніс...

— Подивлюся, як буду ще тут, а зараз не маю часу, — заклопотано сказала редакторова замісниця. — Заходи по-давньому, — як нічого не станеться, буду твоїм ментором.

— Чи не міг би я подзвонити з вашого телефону на квартиру Жука? — запитав Янчук перед відходом.

— Якого Жука? Ореста Модестовича? — скривилася замісниця редактора.

— Його!

— Боже тебе впаси! Його також арештували!

— І заввно теж? — ледь вимовив Петро.

— І його, й дружину!.. Квартира їхня, мабуть, сподобалася...

— Пробачте, Раю Ісаківно, зайду якось... — Янчук пішов, не бачачи світа перед собою.

«Що ж із Ліною тепер?.. Я так їм зобов'язаний!.. І в її подруги дізнатися не можна... Світ таки перевертається! — Янчук врешті направився в колонію, відчувши голод. — Взнаю про Ліну в школі!» — знайшов спасенний вихід, відчуваючи, як усе, що сприяло йому досі, западається в тартарари.

В колонії про арешти ніхто не говорив, але знали про них усі, найпаче старші. Обідав Петро мовчки, про себе тішачись, що наперед, без дати здогадався взяти у міськвно характеристики собі й вихованцям. По обіді з учительської зателефонував директорові на квартиру, але Павло Оксентійович пообіцяв небаром прийти в колонію і повісив трубку. І тут саме нагодився Одарич.

— Привіт-привіт! Щось у вас сталося? — помітив хлопцеву тривогу Янчук.

— У нас ще ні, а у вас — хотілося б знати?

— Живий, здоровий, пообідав з апетитом — можна жити! — Петро не бажав засмучувати вихованця.

— Десята група хоче вас послухати в клубі, то не відмовте, — попросив той.

— Через сорок хвилин заступлю на чергування, радо зустрінуся.

— Спасибі, у мене все, — Одарич тихо закрив за собою двері учительської.

Директор не прийшов, як обіцяв, а Янчук стримав слово: на зустрічі сказав вихованцям про арешти лише побіжно, як про чутки, запевнив їх по-дружньому, що характеристики із міськвно на кожного будуть видані вчасно, а також порадив усім написати тут же заяви у міськком комсомолу про прийом у члени, що й було вчинено присутніми. Крім того, було написане на чернетці відношення дирекції до секретаря міськкому комсомолу про реєстрацію осередку і видачу комсомольських квитків, а Одарича обрано головою. По всьому учні розійшлися заспокоєними, пообіцявши закінчити десяті групи якнайуспішніше.

По чергуванні спав Янчук удома неспокійно, наступного дня просидів над конспектами й книжками добрих чотири години, відчувши увечері, що половину матеріалу так і не засвоїв, хоч як намагався. Заважала Леся, стоячи перед очима. Лякало усвідомлення того, що скінчивши технікум, він буде зобов'язаний звільнитися з колонії і піти на працю за розподілом, а, не дай Бог, щось станеться із Ритою Генріхівною Шмідт, і він попаде на периферію, то Лесі йому не бачити, як свого тімені. «Жити без неї не можу!» — дорікнув собі, засипаючи.

Тиждень минув у траурі, бо виявилися заарештованими: у технікумі — науковий секретар Віра Володимирівна Баницька і професор Пінінський, у вечірці — Борисів дядько хімік Онищенко й історик Подолян; а в директора колонії Квака відбувся трус, після чого «швидка допомога» відвезла його в лікарню. Ліна Жук і Оксана Крижанівська, як дізнався Петро, спішно перевелися в Умань до якихось родичів, а він, на превеликий жаль, не зміг хоч якось віддячити дівчині, яка зробила для нього стільки добра. Лідуня лишилася без приробітку нянькою і переїхала жити до бабусі, на своє давніше ліжко у горниці.

Як не відтягувалося знайомство з Лесею, та одного дня по обіді таки відбулося!

— Чи можна мені, смертному, провести тебе, Лесю, додому? — спитав Янчук якось після лекцій, несподівано наздогнавши її на узвозі.

— Знаю дорогу і без провожатих! — блиснули її білосніжні зуби у відповідь.

— Хіба хочу? Мушу! — порівнявся з дівчиною Петро. — Подобаєшся ти мені не на жарт!

— Мало хто кому подобається! Кожному своє! — додала, ідучи вже поряд.

— Якщо дозволиш і постараюсь, може, й я тобі сподобаюся?!. Чи так, чи сяк, а я тебе не віддам нікому!.. І це не пусті слова, а моє зважене рішення! — гортанив Янчук у спокійний профіль супутниці.

— Я тобі досі й слова не сказала, а до чого довела!.. Рано мені ще туманити собі голову вподобаннями!

— Чи ж ми знаємо, коли ще рано, а коли вже пізно? Чи ж розрізняємо насмішку й зневагу і щирість та щедрість?

— Про насмішки не думаю, а за щирість хто ж судить?! — споважніло відповіла дівчина.

— Справжнім другом хочу тобі стати!.. Здогадуюсь, ти у батьків одиначка?

— Чому так вирішив?

— Інтуїтивно, та хотів би знати точно.

— Одиначка — це добре чи погано?

— Швидше погано.

— Чому саме?

— Бо одиначки або бахуруваті, або розпещені.

— Я такого не знала, — пильно подивилася дівчина на Янчука.

— Якось у неділю ввечері я прийду до тебе в гуртожиток.

— А як мене не буде вдома?

— Звичайно, краще, щоб була! Прийду і вдруге, і вп'яте,