Читати книгу - "Готель"

Коли Крістіна зайшла до кімнати, Уеллс запитав:

— Ви вже стукали раз?

— Так, — відповіла вона.

— Мені здалося, що хтось стукає, але я вирішив, що це Бейлі.

— Бейлі? Хто він такий?

В очах старого блиснув веселий вогник.

— Посидьте трохи, і ви познайомитеся з ним. Цебто, або з ним, або з Барнумом[13].

У двері раптом різко й владно постукали. Олберт Уеллс самими губами вимовив:

— Бейлі!

Коли двері відчинилися, Крістіна з подивом побачила, що на порозі стоїть готельний камердинер в уніформі. На плечі в нього лежало з десяток костюмів із плічками, а перед собою він тримав випрасуваний синій саржевий костюм старомодного крою, що, безперечно, належав Олбертові Уеллсу. Вправним рухом камердинер почепив костюм на гачок у коридорній шафі й повернувся до дверей, біля яких чекав маленький чоловічок. Лівою рукою слуга притримував стос костюмів на плечі; долоню правої він автоматично простяг Уеллсові.

— А ви вже одержали своє, — сказав той, ледь стримуючи усмішку. — Вранці, коли забирали костюм.

— Ні, то був не я, сер, — рішуче похитав головою камердинер.

— Атож. Не ви, а ваш приятель. Але хіба це не все одно?

— Про те, що було вранці, я нічого не знаю, сер.

— Виходить, ваш друг не завжди ділиться з вами?

Простягнута рука опустилася.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Ет, облиште! — Олберт Уеллс засміявся. — Ви Бейлі. А на чай я дав Барнуму.

Камердинер кинув погляд на Крістіну, впізнав її, й на обличчі в нього відбився сумнів. Він дурнувато посміхнувся, промимрив: «Атож, сер», і вийшов, зачинивши за собою двері.

— А тепер поясніть, на бога, що все це означає?

Сміючись, старий сказав:

— Ви працюєте в готелі й ніколи не чули про трюк імені Бейлі й Барнума?

Крістіна похитала головою.

— Цей трюк дуже простий, міс. Готельні камердинери працюють у парі, але костюм забирає один, а повертає завжди другий. З тим, щоб на одному костюмі двічі заробити на чай. А виручку вони потім ділять.

— Механіка ясна, — сказала Крістіна. — Але я б ніколи до такого не додумалася.

— Не тільки ви, міс. Через це люди й платять двічі за одну послугу. — Олберт Уеллс задумливо потер свій ніс, схожий на горобиний дзьоб. — А для мене це розвага — лічити, скільки ж є готелів, де нас отак дурять.

Вона засміялася.

— А як ви розкусили це?

— Один камердинер мені зізнався — після того як я притиснув його до стіни. Він мені розповів ще одну цікаву деталь. У готелях, де номери кімнатних телефонів можна набирати автоматично — без телефоністки — Барнум чи Бейлі спочатку дзвонить клієнтові, якому має повернути речі. Якщо ніхто не відповідає, він через якийсь час дзвонить знову. Якщо ж трубку знімають, він, нічого не кажучи, вішає свою. А за кілька хвилин приносить костюм і отримує другу подачку.

— Ви не любите давати на чай, містере Уеллс?

— Хіба це можна любити чи не любити, міс? Чайові — це як смерть: від них нікуди не втечеш, тож не варто ними й голову собі морочити. А от пошиватися в дурні я таки не люблю.

— Гадаю, це не часто трапляється. — Крістіні вперше спало на думку, що Олберт Уеллс зовсім не такий безпорадний, як їй досі здавалося.

— Що правда, то правда, — погодився він. — Але я вам от що хочу сказати: у вашому готелі ці фокуси поширені більше, ніж будь-де.

— Звідки ви це знаєте?

— А я звик завжди матися на бачності й до людей прислухатися, міс. А люди зі мною діляться тим, про що вам ніколи не скажуть.

— І що ж ви від них почули?

— Ну, скажімо, те, що в готелі будь-яке неподобство може зійти з рук. Пояснюється це, видно, слабким керівництвом. І містер Трент, мабуть, саме тому і вскочив у халепу. А тим часом ваш готель ще можна було б поставити на ноги.

— Дивна річ, — сказала Крістіна, — те ж саме, майже слово в слово, сказав мені й Пітер Макдермот. — Вона пильно подивилася на Уеллса. Цей чоловічок, хоч і простак на вигляд, певно, мав від природи проникливий розум.

Олберт Уеллс схвально кивнув головою.

— Цей хлопець має голову на плечах. Ми з ним учора трошки побалакали.

Для неї це була новина.

— Пітер приходив до вас?

— Авжеж.

— Я не знала.

«Але це — в його дусі, — подумала вона. — Коли вже щось поклав зробити — доведе справу до кінця». Вона й раніше помічала це його вміння — за безліччю справ не забувати про деталі.

— Ви одружитеся з ним, міс?

Це запитання заскочило її зненацька.

— Звідки ви взяли? — запротестувала вона і зовсім зніяковіла, відчувши, що червоніє.

Олберт Уеллс захихотів.

— Просто спало на думку — коли почув, як ви вимовляєте його ім’я. І ви, напевно, часто бачитеся, бо працюєте в одному місці. Тож, маючи голову на плечах, він неодмінно збагне, що кращої пари йому не знайти.

— Містере Уеллс, ви нестерпна людина! Ви… ви читаєте чужі думки й примушуєте людей червоніти. — Усмішка її, однак, свідчила про те, що вона зовсім не образилася. — І не називайте мене більше, будь ласка, «міс». Мене звуть Крістіна.

Він стиха промовив:

— Для мене це ім’я — особливе. Так звали й мою жінку.

— Звали?

Він кивнув.

— Вона померла, Крістіно. Дуже давно. Іноді думаю навіть, чи не наснилося мені все, що ми вдвох спізнали — всі печалі наші й радощі. А мали ми і того, і того вдосталь… Інколи ж пригадується мені все таи ясно, наче було все те тільки вчора. І тоді охоплює мене туга-самота. Діточок-бо в не було. — Він якусь хвилину сидів мовчки, в похмурій задумі. — Наскільки близька була тобі людина, починаєш розуміти тільки тоді, коли її вже немає.

І тут Крістіна сама навіть не помітила, як виклала все про себе цьому чоловічкові. Вона розповіла йому про трагедію у Вісконсіні, про свою самотність і про переїзд до Нового Орлеана, про те, як звикала до нового життя, і про надію, яка тепер у неї народилась. Не приховала вона й того, що сьогоднішнє побачення зірвалося й що це страшенно її гнітить.

Вислухавши її, Олберт Уеллс мудро похитав головою.

— Здебільшого такі речі владнуються самі собою. Та іноді, щоб колесо закрутилося, його все ж треба підштовхнути.

— Може, скажете, як? — засміялася вона.

Він похитав головою.

— Ви жінка,