Читати книгу - "Все королівське військо"

На півхвилини запала мовчанка. Гранітна подоба містера Петтона хилилася на мене, і здавалося, що то падає якийсь монумент; збрижене воло місіс Петтон тіпалося, мов торба з кошенятами; виразно сипіли серед тиші аденоїди Молодого Адміністратора; суддя сидів, водячи жовтими очима по обличчях товариства; моя мати ворушила руками на колінах. Нарешті вона промовила:

— Ну, синку, не знала я, що ти так… що ти такої думки!

— Ага… е-е… ні,— озвавсь і містер Петтон.— І я не гадав, що ви… е-е…

— Я не казав, що така моя думка,— мовив я.— Просто запропонував вам тему для обговорення.

— Яке там обговорення! — вибухнув містер Петтон, уже прийшовши до тями.— Мені байдуже, який уряд був у цьому штаті в минулому. Але такого ніколи не було. Ніхто ще не намагався прибрати до рук цілий штат. Ніхто не…

— Це дуже цікава пропозиція,— мовив суддя, попиваючи коньяк.

І вони знову завелися, всі, крім моєї матері, що й далі ворушила руками на колінах, і світло з каміна спалахувало у великому діаманті, подарованому їй аж ніяк не Ученим Прокурором. Вони не вгавали, аж поки не настав час прощатися.

— Що то за міс Дьюмонд? — спитав я в матері другого дня, сидячи надвечір біля каміна.

— Дочка сестри містера Ортона,— відказала вона,— і його спадкоємиця.

— Он як,— мовив я.— Почекати б, поки вона дістане ті гроші, а тоді одружитися з нею і втопити її у ванні.

— Не кажи такого,— попросила мати.

— Не турбуйся,— відповів я.— Я б залюбки її втопив, але мені не потрібні її гроші. Мене гроші взагалі не цікавлять. Якби я захотів, то мені досить було б руку простягти, щоб хапнути десяток тисяч. А то й два десятки. Я…

— Ой синку… Містер Петтон таке казав… про отих людей, з якими ти водишся… Синку, не встрявав би ти ні в які махінації.

— Махінації бувають тоді, коли це роблять люди, що не знають, яка виделка до чого.

— Все одно, синку… оті люди…

— Я не знаю, що роблять оті люди, як ти їх називаєш. І всіляко уникаю знати, хто що й коли робить.

— Ні, синку, не треба, прошу тебе, не треба…

— Чого не треба?

— Не треба встрявати… ні в що.

— Я ж сказав тільки, що міг би руку простягти і взяти десять тисяч. Без ніяких махінацій. За певні відомості. Відомості — це гроші. Але кажу ж тобі, гроші мене не цікавлять. Аніскілечки. І Віллі вони не цікавлять.

— Віллі? — не зрозуміла вона.

— Хазяїна, його теж не цікавлять гроші.

— А що ж тоді його цікавить?

— Його цікавить сам Віллі. Дуже просто й безпосередньо. А коли хтось зацікавлений собою дуже просто й безпосередньо, так, як зацікавлений собою Віллі, то він вважай що геній. Гроші цікавлять лише таких недолугих людців, як містер Петтон. Навіть справжні кити, що гребуть хтозна-які гроші, грішми не цікавляться. Генрі Форда26 гроші не цікавлять. Його цікавить сам Генрі Форд, і тому він геній.

Мати взяла мене за руку і серйозно промовила:

— Не треба, синку, не треба такого казати.

— Чого «такого»?

— Коли ти таке кажеш, я не знаю, що й думати. Просто не знаю.

Вона благально дивилася на мене, і в світлі з каміна, що падало їй на щоку, її западинка під вилицею здавалася глибшою й жагучішою. Вільну руку мати поклала на затилля моєї долоні, а коли жінка робить з твоєї руки отакий сендвіч, це завжди вступ до чогось. Того разу ось до чого:

— Ти б, синку… ти б уже прибився до берега… Одружився б з якоюсь милою дівчиною і…

— Я вже раз одружився,— зауважив я.— А якщо ти хочеш підсунути мені оту міс Дьюмонд, то не трать марно сили.

Вона дивилася на мене своїми надто блискучими очима, напружено, пильно, допитливо, як ото вдивляєшся іноді здаля в незнайомий предмет. Тоді сказала:

— Синку… вчора ввечері ти був якийсь чудний… до всього байдужий… і потім отой твій тон…

— Гаразд,— мовив я.

— Ти був сам на себе не схожий, зовсім не такий, як раніше… Ти…

— Якщо я колись знов стану таким, як раніше, я застрелюся,— сказав я.— А якщо тобі було соромно за мене перед тими дурнуватими Петтонами й дурнуватою міс Дьюмонд, то пробач.

— Суддя Ірвін…— почала вона.

— Його до цього не приплутуй,— сказав я.— Він не такий, як вони.

— Ой синку,— зітхнула мати,— ну що з тобою діється? Мені не було соромно, але що зробило тебе таким? Це все оті люди… ота твоя робота… Ну чом ти не вгамуєшся… не знайдеш пристойного місця… Суддя Ірвін і Теодор могли б тобі…

Я висмикнув свою руку із сендвіча і сказав:

— Мені від них нічого не треба, нічогісінько. І ні від кого не треба. Я не хочу вгамовуватись, не хочу одружуватись, не хочу іншої роботи, а щодо грошей…

— Синку, синку…— мовила вона й склала руки на колінах.

— А щодо грошей, то мені вистачає того, що я маю. Та й чого мені про це турбуватися. Ти ж маєш їх цілком досить…— Я встав з канапи, запалив сигарету й кинув сірника в камін.— Цілком досить, щоб залишити мене й Теодора пристойно забезпеченими.

Вона не ворухнулась і нічого не сказала. Тільки подивилася на мене, і я побачив у неї в очах сльози й зрозумів, що вона любить мене, бо я її син. І що Час нічого не важить. Проте звернене до мене обличчя з розширеними блискучими очима було старе обличчя. Шкіра під западинками на щоках і під блискучими очима помітно прив’яла.

— Та ні, мені не треба твоїх грошей,— мовив я.

Мати нерішуче, боязко взяла мою праву руку, чи, власне, не саму руку, а тільки пальці, і стиснула їх у своїй.

— Синку,— сказала вона,— все, що я маю, твоє. Хіба ти цього не знаєш?

Я нічого не відповів.

— Хіба не знаєш? — знов спитала вона,