Читати книгу - "Королі і капуста"

Вас би пройняв дрож, якби ви почули тремоло в її голосі.

Старий спочатку, видимо, очманів, коли вона вчепилася за нього. Але дівчина не відступалась і щось довгенько шепотіла йому на вухо, ляскала його по плечі, аж поки він нарешті заспокоївся, тільки спітнів трохи.

Вона одвела його набік, вони побалакали з хвилину, а потім він надів золоті окуляри, підійшов до мене й віддав саквояж.

— Містере детектив, — каже він якоюсь ламаною мовою. — Я вирішай повертати з вами. Я вже зрозумів, що краще вмерти, як жити на цей пустельний і неприємний берег. Я повернусь і віддамся на ласку компанії «Республіка». У вас є який-небудь суд?

— Суд? — кажу я. — Я не маю ніякого відношення до...

— Судно, — поправляє його молода леді. — А ви не смійтесь. Мій батько походженням німець і не дуже добре володіє англійською мовою. На чому ви приїхали?

Дівчина була вкрай засмучена. Вона притулила хустку до лиця й щохвилини приказувала: «О батьку, батьку!» Потім підійшла до мене й поклала свої лілейно-білі руки на мій костюм, який спершу так неприємно вразив її. Мені запахтіли мільйони фіалок. Першокласна леді! Я сказав, що прибув на приватній яхті.

— Містер О’Дей, — каже вона. — О, заберіть нас якомога швидше з цього жахливого краю! Ви заберете нас? Ви не відмовите? Скажіть, що не відмовите!

— Спробую, — відповідаю я, намагаючись не показати, що й сам до смерті хочу відпровадити їх на солону воду, поки вони не передумали.

Вони погоджувались на все й просили тільки ні в якому разі не вести їх до шлюпки через місто. Казали, що бояться розголосу і що їм не хотілося б тепер, коли вони повертаються до Нью-Йорка, попасти на сторінки газет. Присягалися, що не підуть зі мною, поки я не пообіцяю приставити їх на яхту без свідків. І я погодився, аби не розгнівити їх.

Матроси, які привезли мене з яхти, грали в більярд у барі, недалеко від берега, ждучи моїх розпоряджень. Я сказав, що накажу одвести шлюпку на півмилі вбік і там зачекати нас. Але як передати їм розпорядження? Не міг же я звірити саквояж на арештованого!

З собою брати його я не зважувався, боявся, щоб де-небудь не перестріли мавпи.

Молода леді каже, що кольорова жінка могла б віднести їм записку. Я присів до столу й написав кілька слів і віддав жінці, пояснивши, куди треба віднести записку, а вона трусить головою та скалить зуби, як павіан.

Тоді містер Уорфілд почав сипати їй слова на якомусь закордонному жаргоні, а вона киває головою та повторює «Сі, сеньйор» разів п’ятдесят, коли не більше, і потім біжить геть із запискою.

— Стара Августа розуміє тільки по-німецьки, — каже міс Уорфілд і посміхається до мене. — Ми зупинились у неї, щоб розпитати, де можна знайти квартиру, й вона умовила нас випити кави. Вона каже, що виховувалась в одній німецькій сім'ї в Сан-Домінго.

— Дуже можливо, — відказав я. — Але ви можете обшукати мене й не знайдете жодного німецького слова, крім «нікс ферштей» та «нох ейнст»«Не розумію», «ще одну».. Ризикну зауважити, проте, що «сі, сеньйор» більше скидається на французьку мову.

І от ми втрьох накинули круга аж поза передмістям, щоб не попастись кому-небудь на очі. Ми плутались у ліанах, у папороті, в бананових кущах і взагалі в тропічних краєвидах. Околиці того мавпячого міста такі самі дикі, як Центральний парк у Нью-Йорку. Ми вийшли до берега за добрих півмилі від міста. На березі під кокосовою пальмою спав один смаглявець, а біля нього лежала рушниця завдовжки десять футів. Містер Уорфілд бере рушницю й закидає в море.

— Берег охороняється, — каже він. — Бунти та змови достигають, як фрукти.

Він показав на сонного, а той навіть не поворухнувся.

— Отак вони виконують свої обов’язки, — каже він. — Діти!

Я помітив, що наближається наш човен, черкнув сірником і запалив шматок газети, — показати матросам, де ми. За півгодини ми були на яхті.

Першим ділом містер Уорфілд, його дочка та я занесли саквояж у каюту власника яхти, відкрили його й переписали все, що в ньому було. А там було сто п’ять тисяч доларів купюрами Сполучених Штатів; крім того, купа діамантів та сотці зо дві гаванських сигар. Я повернув сигари старому, а на решту видав розписку від імені страхової компанії. Потім замкнув усе те добро у своїй каюті.

Ніколи я не подорожував з такою приємністю. Коли ми вийшли в море, молода леді стала надзвичайно весела. Першого ж дня, коли ми сіли обідати й стюард налив їй у бокал шампанського — та директорська яхта була справжня плавуча «Уолдорф-Асторія», — вона підморгує мені й каже:

— Навіщо нам зайвий клопіт, містере агент? Дай боже вам з’їсти ту курку, що гребтиметься на вашій могилі!

На яхті було піаніно, й вона присіла до нього, й заспівала так, що можна віддати дві детективні справи, аби тільки послухати її ще й ще. Вона знала наскрізь не менше як дев’ять опер. То був самий bon ton і шик! Вона була не з тих, що про них пишуть у газетах «та інші». Ні, вона належала до особливого списку!

Старий — дивна річ! — теж підбадьорився в дорозі. Якось він частував мене сигарами та й каже — так жваво — з-за цілої хмари диму:

— Містере О’Дей, я чомусь думаю, що в мене з компанією «Республіка» великих неприємностей не буде. Пильнуйте саквояжа, містере О’Дей, бо його доведеться повернути власникові, коли ми приїдемо на місце.

Висадившись у Нью-Йорку, я подзвонив шефові, щоб він зустрів нас у конторі директора. Взяли кеб, поїхали. Саквояж був у мене, ми ввійшли, і я зрадів, коли побачив, що шеф скликав тих самих червонопиких товстосумів у білих жилетах. Я ставлю саквояж на стіл і кажу:

— Гроші тут.

— А де заарештований? — питає шеф.

Я вказав на містера Уорфілда. Той виступив наперед і каже:

— Дозвольте, сер, поговорити з вами на самоті.

Вони виходять з начальником до сусідньої кімнати й залишаються там десять хвилин. Коли вони виходять назад, обличчя в начальника чорне, як тонна вугілля.

— Чи був у цього джентльмена, — звертається він до мене, — оцей саквояж,