Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

Ах ти ж собача! Признатися, я дуже здивувався, почувши людську від неї мову. Але потім, коли я розміркував усе це до ладу, то зараз і перестав дивуватися. Справді, на світі вже було безліч отаких прикладів. Кажуть, у Англії випливла риба, яка сказала двоє слів такою чудною мовою, що вчені вже три роки стараються визначити і ще й досі нічого не відкрили. Читав я також у газетах, як дві корови зайшли до крамниці й сказали дати собі фунт чаю. Але признатися, я далеко більше здивувався, коли Меджі сказала: «Я писала до тебе, Фідель; видно, Полкан не приніс листа мого!» Та щоб я й платні не одержав! Я ще не чував, одколи живу, щоб собака та міг писати. Правильно писати може тільки дворянин. Щоправда, деякі й купчики-конторники і навіть кріпосний люд пописують іноді; але писання їхнє здебільшого механічне: ні тобі коми, ні крапки, ні стилю.

Це мене здивувало. Правду кажучи, з недавнього часу я починаю іноді чути і бачити таке, чого ніхто ще не чув і не бачив.

«Піду-но я, — сказав я сам до себе, — за цим собачам і дізнаюся, що воно і що таке в нього на думці».

Я розгорнув свій зонтик і рушив за двома дамами. Перейшли на Горохову, повернули на Міщанську, звідти на Столярну, нарешті до Кокушкиного мосту і спинились перед великим будинком. «Цей будинок мені по знаку, — сказав я сам до себе. — Це будинок Звєркова»[123]. Ото махина! Якого тільки люду тут не мешкає: скільки куховарок, скільки поляків! а нашого брата, чиновників, як собак, один на одному сидить. Там є і в мене один приятель, який гарно на трубі грає. Дами піднялись на п’ятий поверх. «Добре, — подумав я, — тепер не піду, а запам’ятаю місце, і при першій нагоді скористуюсь доконче».

Жовтня 4.

Сьогодні середа, і тому я був у нашого начальника в кабінеті. Я навмисне прийшов раніше і, засівши, загострив усі пера. Наш директор, мабуть, дуже розумна людина. Весь кабінет його заставлений шафами з книгами. Я читав назви деяких: усе вченість, така вченість, що наш брат і не підступайся: все чи по-французькому, чи по-німецькому. А глянути йому в обличчя: ух, яка поважність сяє в очах! Я ще ніколи не чув, щоб він сказав зайве слово. Тільки хіба як подаси папери, запитає: «Як там надворі?» — «Вогко, ваше превосходительство!» Еге, не те що наш брат! Державна людина. Помічаю я, однак, що він мене особливо любить. Коли б то й дочка… ех, канальство!.. Нічого, нічого, мовчу! Читав «Пчелку»[124]. І дурні ж оті французи! Ну, чого вони хочуть?[125] От взяв би, їй-богу, їх усіх та й одшмагав різками! Там же читав дуже приємне змалювання балу, описане курським поміщиком. Курські поміщики хороше пишуть. Після цього помітив я, що вже вибило пів на першу, а наш не виходив із своєї опочивальні. Та близько половини другої сталась подія, що її жодне перо не опише. Відчинились двері, я думав, що директор, і скочив зі стільця з паперами; але це була вона, вона сама! Святителі, як вона була одягнена! плаття на ній було біле, мов той лебідь: ух, яке пишне! а як глянула: сонце, їй-богу, сонце! Вона вклонилась і сказала: «Папа́ тут не було?» Ай, ай, ай! що за голос! Канарка, далебі, канарка! «Ваше превосходительство, — хотів я було сказати, — не веліть карати, а коли вже маєте скарати, то скарайте своєю генеральською ручкою». Та, чорт забирай, якось язик не повернувся, і я сказав тільки: «Ні». Вона глянула на мене, на книги і впустила хусточку. Я кинувся чимдуж, послизнувся на проклятому паркеті і трохи-трохи не розквасив носа, проте вдержався і дістав хусточку. Святі, що за хусточка! тонесенька, батистова — амбра, справжня тобі амбра! так і дихнуло від неї генеральством. Вона подякувала і злегенька всміхнулась, так що медові її вуста майже не зворухнулись, і після цього вийшла. Я ще годину сидів, аж раптом прийшов лакей і сказав: «Ідіть, Оксентію Івановичу, додому, пан уже поїхав з дому». Я терпіти не можу лакейського кодла: завжди розляжеться в прихожій і хоч би головою завдав собі клопоту кивнути! Цього ще мало: одного разу одна з цих бестій додумалась, не встаючи з місця, почастувати мене табакою. Та чи знаєш ти, дурне бидло, що я чиновник, я благородного походження! Взяв я, одначе, капелюх і сам надів на себе шинель, бо це панство ніколи не подасть, та й вийшов. Вдома здебільшого лежав на ліжку. Потім списав дуже гарні віршики:

«Душечки я мить не бачив[126],

Думав, рік не зустрічав;

Певне, Бог оце призначив,

Так собі я сам сказав».

Пушкінове, певне, писання[127]. Надвечір, закутавшись шинеллю, ходив до під’їзду її превосходительства і чекав довго, чи не вийде сісти в карету, щоб поглянути ще разок, — та ні, не виходила.

Листопада 6.

Розлютувався я на начальника відділу. Коли я прийшов до департаменту, він підкликав мене до себе і почав мені казати так: «Ну, скажи, на ласку, що ти робиш?» — «Як то що? Я нічого не роблю», — відказав я. — «Ну, подумай добре! та тобі ж більше як сорок літ — час би до розуму дійти. Що ти уявляєш собі? Ти думаєш, я не знаю всіх твоїх витівок? Ти ж залицяєшся до директорової дочки! Ну, глянь на себе, подумай тільки, що ти таке? ти ж нуль, та й годі. В тебе ж і шеляга нема за душею. Глянь хоч у дзеркало на своє обличчя, куди тобі думати про таке!» Чорт забирай, що в нього обличчя скидається трохи на аптекарську пляшечку та на голові кущик волосся, закручений чубчиком, що дере він її догори та примащує якоюсь там розеткою, то вже думає, що йому тільки все дозволено. Розумію, розумію, чого він злиться на мене! Його заздрість бере; він побачив, можливо, переважно мені прицілювані ознаки прихильності. Та я плюю на нього! Велика цяця надвірний радник! привісив золотого ланцюжка до годинника, замовляє чоботи по тридцять карбованців — та чорти б його побрали! Хіба я з яких-небудь різночинців, із кравців, з унтер-офіцерських дітей? Я дворянин. Що ж, і я можу дослужитися. Мені ще сорок два роки —