Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Був спекотний літній день. Місто, оповите неоновим сяйвом, здавалося задушливим і похмурим одночасно. Хромовані хмарочоси з металевими балками відбивали сонячне проміння. Гарячий асфальт буквально випромінював тепло, підсилюючи відчуття нестерпної спеки. Дрони, мов невидимі комахи, пролітали над містом, постійно збираючи якісь дані, роблячи доставку за слідкуючи за ситуацією в місті. Вони наповнювали повітря механічним гулом, який не замовкав ні на мить.

Богдан сидів на лавці під старим бетонним будинком, ховаючись від сонця. Стіна за його спиною була вкрита графіті та рекламними голограмами, які то з'являлися, то зникали. Його мозок працював на півоберти після важкого ранку. Він намагався відпочити, занурений у свої думки, відчуваючи, як місто все більше тисне на нього своїм шумом і безліччю сигналів. Повітря було важким. Навіть у тіні спека не відпускала...

Раптом Богдан почув голоси, що лунали неподалік, пробиваючись крізь монотонний шум дронів і міську метушню. 

——— Але чому? — прозвучав чоловічий голос, у якому відчувався гнів і розпач одночасно. — Чому ти не даєш мені жодного шансу? Я все зроблю заради тебе!

Голос хлопця розривав тишу і викликав у Богдана відчуття тривоги. Він відкрив очі. Його погляд сфокусувався на тому, що відбувалося на тротуарі перед ним.

Там стояла Ніка в оточенні якогось розлюченого хлопця. Його плечі були напружені, кулаки — стиснуті так сильно, що кісточки побіліли. Очі горіли гнівом, а поза видавала його внутрішню боротьбу. Хлопець явно втрачав самоконтроль.

Тривога Богдана почала переростати у занепокоєння. Він розумів, що кожної миті ця агресія може перетворитися на щось небезпечне.

Але Ніка стояла рівно. Її постава була холодною і стриманою. Тільки в її очах Богдан міг помітити роздратування і, можливо, навіть страх, який вона намагалася не показувати . Її погляд був повністю зосереджений на хлопцеві. Вона намагалася втримати контроль над ситуацією, але це явно виснажувало її.

——— Та просто відчепись вже від мене! — вигукнула Ніка. 

Її голос був напружений. Їй явно не подобалася ця ситуація, але вона трималася твердо. Спостерігаючи за нею, Богдан відчув, що повинен щось зробити. Внутрішній інстинкт підказував йому втрутитися. І, рішуче підвівшись із лавки, він рушив до них.

——— Якісь проблеми? — суворо запитав він, ставши між Нікою та хлопцем.

Богдан не був впевнений у своїх силах, але його присутність повинна була бодай на мить збити агресію хлопця. Той обвів Богдана зневажливим поглядом, наче не міг повірити, що хтось наважився втрутитися в його справи. Його ніздрі розширилися, а погляд загорівся ще сильніше. Проте він вирішив не загострювати ситуацію. Гиркнувши щось нерозбірливе, плюнув на асфальт і різко розвернувся. Його кроки лунали важкими ударами по розпеченому асфальту. Але перш, ніж зникнути з поля зору, він кинув на Ніку злий погляд.

Богдан полегшено зітхнув. Повернувшись до дівчини, він запитав:

——— Він тебе дістає? 

Його голос звучав майже спокійно, хоча всередині він все ще відчував тривогу за те, що побачив. Але Ніка стояла незворушно, немов у неї не було ніяких емоцій. Її очі лише на мить зустрілися з його, перш ніж вона відвернулася, спрямовуючи погляд кудись у далечінь.

——— Сама розберусь, — холодно відповіла вона. — Тебе це не стосується.

Вона різко кинула цю фразу і рушила вперед, не давши Богдану шансів продовжити розмову. Її кроки були рішучими, але Богдан уловив у її голосі щось інше, ніж звичну впевненість. Тому побіг за нею, намагаючись зрозуміти, що насправді відбувається. Раптом Ніка зупинилась, поглянувши на нього через плече, і мовила з майже грайливою інтонацією:

——— Краще стеж уважніше за моєю сестрою. Вона десь годину тому йшла з якимось чоловіком до нього додому, і щось мені підказує, що не для того, щоб запитати, котра година.

Слова Ніки завдали удару прямо в найчутливіше місце. Він зупинився і опустив голову, відчуваючи, як паніка піднімається десь всередині.

——— Навіщо ти мені це кажеш? — тихо запитав Богдан, не піднімаючи погляду. — Я ж просто намагаюсь знайти з тобою спільну мову.

Ніка також зупинилась і повернулась до нього. В її очах спалахнуло щось несподіване, щось схоже на співчуття, але це тривало недовго.

——— То ти мені не віриш? — запитала вона.

Богдан не відповів. Він просто стояв мовчки, не знаючи, що сказати. Потім розвернувся і пішов геть, так і не знайшовши відповіді.

Ніка зітхнула і також пішла додому, відчуваючи легку порожнечу, яка завжди приходила після таких розмов. Її кімната зустріла її звичною тишею. Лише музика з динаміків ритмічно пульсувала в повітрі. Вона довго лежала в своєму ліжку, споглядаючи стелю і прислухаючись до мелодії. 

Коли Ніка нарешті піднялася, її кімната була вже залита штучним світлом неонових реклам за вікном, які безкінечно миготіли в такт пульсації міста. Вона вирішила щось перекусити, але щойно зробила кілька кроків до кухні, як раптом почула швидкі, уривчасті кроки на сходах. Звуки були чіткими, немов біти старої синтетичної музики. Потім різко пролунав дзвоник, і короткий, майже тривожний сигнал різонув тишу.

Відчинивши двері, вона побачила Максима. Його зазвичай спокійне, майже беземоційне обличчя було змарнілим. Очі блищали від паніки. На лобі виступив піт, що взагалі не пасувало до його бездоганного вигляду. Він завжди виглядав так, наче зійшов з обкладинки якогось журналу. Проте не зараз … 

Система його окулярів постійно мерехтіла червоним. Це був чіткий показник того, що всі спроби додзвонитися до когось зазнали невдачі.

——— Ти Богдана не бачила? — випалив він.

Його голос звучав напружено, різко. Його рука нервово стискала кут дверей.

Ніка підняла одну брову, здивована його поведінкою. Вона завжди вважала Максима спокійним і стриманим, але зараз він виглядав так, ніби його переслідували всі кошмари цього мегаполісу — від збійних дронів до підпільних угрупувань.