Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

ДЕНЬ 6  

16 Липня 

І от, майже дві години ночі. Ми взулися, взяли ліхтарика й пішли до Лєри. Буду до себе чесним, коли ми йшли, я обертався настільки часто, розмахуючи ліхтариком в різні сторони, що Аліна навіть жартома сказала, що як буду так головою вертіти, то я її просто собі скручу. Мені було трохи лячно за своє життя й за життя Аліни. Якщо це опудало знову ходить між будиночків або стоїть у лісі й тільки виглядає собі нову жертву, то було б не погано, якби я помітив її першим. Дійшовши до Лєри, Аліна сказала до мене: 

– Жди мене тут, але тихенько, я сказала їй що прийду сама. 

Ну, я послухався її й тихенько відійшов за будиночок. Всередині горіло світло й було прочинене одне вікно біля якого літали комарі. Я підійшов до нього й почав прислухатись. Першим почув голос Лєри, яка сказала: 

– І здалися тобі ці ключі. Навіщо вони тобі взагалі? Хочеш підкинути комусь в туфлі яйця? 

– Тобі справді цікаво? 

– Ну, взагалі-то так! Тому, що я тобі даю ключі від всіх наших будиночків, за які я відповідаю. Звичайно мені цікаво знати, для чого вони тобі. 

– А я ще не придумала! – відказала Аліна. – Як придумаю, – я тебе повідомлю. 

– Ну як знаєш, – відказала Лєра сідаючи за стіл і вказуючи свої опонентці рукою на стілець. – Карти в мене є, тому, я думаю можна починати. 

Початок в Аліни не задався. Не знаю, як вони грали та які там правила, але вона як мені здалося почала з програшу. Вона зняла з себе свою червону краватку та відкинула її на підлогу. Та лиці Лєри промайнула посмішка. Аліна відказала їй посмішкою у відповідь. Пізніше Аліна зняла з себе сандалі й відкинула їх у бік. 

– Не боїшся до гола роздягтися? – запитала помічниця вожатої. 

– Я ще не програла, – відказала Аліна, – тому менше говори й грай. 

Аліні знову не повезло й я вже почав нервувати. Я продовжував в неї вірити. Щось мені підказувало, що от зараз в неї піде гра. Але Аліна знову програла й почала було знімати з себе сорочку, як вона поглянула різко на вікно під яким я сидів покусаний комарами. 

– Що, щось не так? – запитала Лєра. 

– Та щось мені холодно. Вона встала, підійшла до вікна, закрила його я завісила товстими фіолетовими шторами. 

Я трішки засумував, якщо чесно. Їхні розмови я тепер чув не так добре, як тоді, коли було відчинене вікно. Звук був приглушеним, тихим, але щось все таки я й чув. З їхньої подальшої розмови, яка лунала уривками, я зрозумів, що Аліна зрівнялася з Лєрою й рахунок став рівним. Через деякий час двері будиночка відчинилися й через них вийшла Аліна. Вона кивнула мені й тихенько позвала до себе. 

– Підглядати за дівчатами не добре, – сказала вона. 

– Знаю, ну то що там з ключами? 
Вона помахала ключами біля мого обличчя, але я почув лише брязкіт заліза. 

– Аліна, ти молодець, Аліна! – тихенько казав я намагаючись не закричати від радості. 

– Знаю, знаю, ось, тримай. 

Коли ми були майже біля будиночку Аліни, щось сильно завило не далеко від нас. Дівчина з переляку крикнула. 

– Що це?! Що це було? 

– Не знаю, – сказав я витріщивши очі. Я світив ліхтариком навкруги намагаючись знайти те, чого бачити не хотів. – Я не знаю. 

Насправді це вона не знала що це. Я ж то знав. 

– Давай пришвидшимось, – сказала вона вхопившись мертвою хваткою за мою руку. 

Дійшовши до її будиночку ми швиденько забігли всередину. 

– Все нормально, – заговорив я, – це була собака. 

– Хіба собака так виє? 

– Так, виє. Якщо ти не проти, то сьогодні я переночую в тебе. Тільки вікна зачинимо. 

Аліна не могла заснути через страх. Якщо він її так налякав, то навіть не уявляю що б з нею сталося, якби вона побачила те, що видавало такі звуки. Але їй вдалося заспокоїтись і заснути. Сам я ще не спав майже годину. Присів біля вікна й почав прислухатися. Вже тихо. Спокійно. Нічого не чути. Й тоді, коли я впевнився в тому, що ті страшні звуки більше не чути ліг і заснув. 

Прокинувся як завжди рано. Мене будила Аліна. 

– Прокидайся! – казала вона. – Вже ранок. Ну-у-у. Давай, вставай! 

Я слухняно спочатку всівся на краю ліжка, потягнувся паралельно позіхаючи, а потім встав і підійшов до вікна. Відкривши вікно на мене подуло прохолодне літнє повітря. Набравши його у свої легені я повільно видихнув. 

– Ти хропів, – зауважила Аліна.  

– Справді? 

Вона захитала головою. 

– Ну вибач, – відказав я. 

Я взувся, взяв ключі з тумбочки й вирішив йти, але вона мене зупинила. 

– Так навіщо тобі ключі? 

– Сьогодні підеш зі мною й побачиш. Я тобі пізніше все розкажу, як будемо в їдальні. 

Пройшовши всі процедури й вдягнувшись у чистий одяг, який пахнув лимоном, я пішов до їдальні. Перед входом вже стояли перед входом по двоє піонери разом з вожатими. Серед них я побачив Богдана, який розпихуючи всіх на своєму шляху, кулею полетів до мене.