Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Ну та. Прямо там-во… Ну та ти, канєшно, бачила, — мовила Іда Ру низьким співучим голосом, майже сама собі. — Та навіть якби прийшли пару старих маленьких кізок і почали тут дуркувати на подвір’ї у вашої мамки, то ти б і їх жаліла… «Гля’ сюди. Гля’, які гарнезні». І не зчуєшся, як станеш їх гладити і бавитися з ними. «Іди сюди, містере Козле, цукром тебе з руки нагодую». «Шось ти заваляний, містере Козле. Іди сюди, я тебе помию». «Бідний містер Козел». І вже як дійде до тебе, — безтурботно продовжила вона, попри здивовані спроби Гаррієт її перервати, — уже як дійде, які вони паршиві і шолудиві, то й різкою їх не проженеш. Вони й одежу зі шнурка тягати будуть, і клумби потопчуть, і всю ніч будуть іржати й ревати… А то, шо не поїдять, то потовчуть на кусочки і з гряззю змішають. «Давай! Давай іще!» Думаєш, їм колись вистачить? Та ніколи. Але я тобі кажу, — говорила Іда, позиркуючи на Гаррієт запаленими очима, — ліпше би в мене кози тут моталися, ніж банда тих малих Ретліффів бігала і весь час шось просила та хотіла.

— Але Ідо…

— Погань! Потолоч! — Скривившись у злегка кумедній гримасі, Іда Ру викрутила рушник для посуду. — І не встигнеш помітити, тіки й будеш чути, шо «хочу-хочу-хочу». «Дай мені то». «Купи мені сьо».

— Ідо, то не були Ретліффи. Ті діти, що вчора приходили.

— Ви ліпше пильнуйте, — здавшись, мовила Іда Ру й повернулася до роботи. — Ваша мамка вічно виходить надвір і роздає вашу одіж та іграшки то тим, то сим, люби´м, шо сюди загулюють. Ще трохи, і вони навіть просити не будуть. Просто будуть приходити і брати.

— Ідо, то були Одеми. Діти на подвір’ї.

— І шо з того. Там ні один не знає, шо є добре, а шо зле. От уяви, шо ти була б малою Одемкою… — вона замовкла, заново складаючи ганчірку, — і твої мама з татом за все життя палець об палець не вдарили, ше й понаучували тебе, шо нормально і грабувати, і ненавидіти, і красти, і просто відбирати в других всьо, шо тобі хочеться? Шо? Ти би лиш і вміла, шо красти й грабувати. Нє, сер. Їм би і в голову не прийшло подумати, шо в тому є шось погане.

— Але…

— Я не говорю, шо серед кольорових нема поганців. Є і кольорові паршиві, є і білі… Я лиш знаю, шо в мене часу нема панькатися з якимись Одемами і так само нема часу панькатися зі всіма, шо вічно думають про то, чого їм не стає і як би то в другого собі забрати. Нє, сер. Якшо я того не заробила, — спохмурніло говорила Іда, піднісши вологу руку, — і в мене того нема, то мені й не хочеться. Нє, мем. Їй-богу, не хочеться. Я просто живу собі далі.

— Ідо, та мені начхати на тих Одемів.

— Ти ліпше і на всіх других начхай.

— Ну так і є, абсолютно.

— Добре, якшо так.

— Я хочу знати тільки про Ретліффів. Що ти можеш…

— Можу тобі розказати, як вони в онучку моєї сестри шпуряли цеглою, коли та в першім класі в школу йшла, — відрубала Іда. — Як тобі, га? Здоровенні рослі хлопи. Кидаються цеглою в малу дитинку й верещать їй: «негритоска» і «вертайся в джунглі».

Від огиди Гаррієт змовчала. Не підводячи погляду, вона продовжила крутити ремінець сандалі. Від слова «негритоска» — ще й від Іди — вона почервоніла.

— Цеглою! — Іда трусонула головою. — З того крила школи, шо вони тоді будували. Ще й, гадаю, гонорилася з того, але ж то аж ніяк не є правильно, аби хтось по малих дітях цеглою кидався. От у Біблії покажи мені, де пише «кидай цеглою в ближнього свого». Нема? Хоть цілий день шукай, а не знайдеш, бо нема там такого.

Гаррієт, якій було страшенно незручно, позіхнула, щоб приховати збентеження й гризоту. Вони з Гелі ходили в Александрійську академію, як і майже всі білі діти округу. Навіть Одеми, Ретліффи й Скерлі мало не до смерті голодували, щоб їхні діти не ходили в громадські школи. Звісно, сім’ї на кшталт Гаррієт (та Гелі) нізащо не потурали б, якби ті цеглою кидалися в дітей, хоч у білих, хоч у чорних («або фіолетових», як любила в будь-якому обговоренні кольору шкіри підкидати Еді). Проте виходило так, що Гаррієт учиться в школі, де всі білі.

— Ті хлопи себе священниками називають. Сидять там, харкають і обзивають ту малу дитинку всіляко, лумумба і мавпа рижа. Але де ж таке видано, шоби такі громила таку дрібноту ображали, — похмуро загадувалася Іда Ру. — Біблія ж учить: «Хто спокусить одного з малих цих…».

— Їх арештували?

Іда Ру пирхнула.

— То арештували?

— Поліція деколи більше злочинців береже, ніж тих, хто від них потерпів.

Гаррієт замислилася над цими словами. Наскільки вона знала, Ретліффам нічого не було за те, що вони стріляли на потоці. Здавало­ся, ці люди можуть робити все, що хочуть, і виходити сухими з води.

— Хай там хто кидається в людей цеглою, це незаконно, — промовила вона вголос.

— А різниці і нема ніякої. Поліція ж Ретліффам нічого не зробила, коли вони підпалили Місіонерську баптистську церкву, ще як ти зовсім малою була? Після того, як до нас доктор Кінґ приїздив? А вони просто проїхали і з вікна машини шурнули пляшкою віскі з запаленою стиркою.

Усе своє життя вона чула про ту пожежу в церкві, — і про інші, в інших містах Міссісіпі, і це в неї в голові вже давно перемішалося — але ще ніхто їй не казав, що відповідальні за неї Ретліффи. Можна було б подумати (казала Еді), що негри й бідні білі не мали б так ненавидіти одне одного, бо ж у них багато спільного — здебільшого злидні. Але ниці