Читати книгу - "Престиж"

18 вересня 1898

Сьогодні служниця Олівії (яку я досі не звільнив, сподіваючись, що моя коханка може повернутися) показала мені послання, отримане від її колишньої господині.

Я з нетерпінням прочитав його, чіпляючись за останню надію щось з’ясувати, але в тексті містилося лише одне прохання:

«Люсі,

Прошу тебе спакувати мої речі й якнайшвидше принести їх до службового приміщення театру “Стренд”.

Будь ласка, напиши розбірливо моє ім’я на всіх пакунках і скринях, а я подбаю, аби мені все передали.

Додаю певну суму на покриття витрат. Решту можеш залишити собі. Якщо тобі знадобиться рекомендація для нової роботи, містер Енджер неодмінно напише все, що треба.

Дякую.

Олівія Свенсон»

Мені довелося зачитати цю записку вголос і розтлумачити бідолашній дівчині, що їй робити з п’ятифунтовою банкнотою, вкладеною в конверт.

4 грудня 1898

Я маю сезонний ангажемент у річмондському театрі «Плаза», розташованому на березі Темзи. Сьогодні ввечері, відпочивши в гримерній між денним і вечірнім показами, я збирався вийти перекусити з Адамом і Гертрудою.

Аж раптом хтось постукав у двері.

То була Олівія. Я впустив її, майже не усвідомлюючи, що роблю. Вона мала гарний вигляд, хоча здавалася втомленою. Сказала, що весь день шукала мене.

— Робі, мені вдалося роздобути інформацію, що цікавить тебе,— мовила Олівія, показавши мені запечатаний конверт.— Я принесла дещо важливе, але попереджаю: я не повернусь до тебе. Пообіцяй мені негайно припинити ворожнечу з Альфредом. Якщо даси клятву, я віддам тобі конверт.

Я нагадав їй, що з мого боку ворожнеча давно припинилася.

— Навіщо ж тобі потрібен його секрет?

— Хіба ти не знаєш?

— Лише для того, щоб продовжити війну!

Вона була близька до правди, але я не видав себе.

— Мені просто цікаво.

Вона сказала, що поспішає, тому що Борден чекав на неї цілий день і запідозрить щось нечисте. Я промовчав про те, скільки довелося чекати мені, коли вона виконувала мої доручення.

Я спробував з’ясувати, який сенс писати листа, якщо все можна переповісти своїми словами. Олівія відповіла, що це надто складно й заплутано, тож їй було зручніше переписати інформацію з особистого архіву Бордена. Нарешті вона простягла мені конверт.

— Чи справді я знайду тут розгадку? — спитав я, міцно стиснувши послання між пальцями.

— Гадаю, так.

Розвернувшись до мене спиною, вона відчинила ­двері.

— Чи можу я поставити тобі останнє запитання, Олівіє?

— Яке?

— Борден — один чоловік? Чи їх двоє?

Вона усміхнулася, і я розлютився, адже чудово розумів: так усміхається жінка, яка думає про свого коханця.

— Він один. Запевняю тебе.

Я вийшов за нею в коридор, де в межах чутності снували техніки й монтувальники.

— Ти щаслива? — спитав я.

— Так. Вибач, якщо образила тебе, Робі.

Вона пішла, навіть не усміхнувшись, не обійнявши, не торкнувшись мене. Останніми тижнями я сердився на неї, проте таке холодне прощання завдало мені болю.

Повернувшись до своєї гримерної, я зачинив двері й притулився до них спиною. Різким порухом розірвав конверт. Усередині виявився тоненький аркуш паперу, на якому рукою Олівії було написане одне-єдине слово:

Тесла.

3 липня 1900

Десь в Іллінойсі

Поїзд відійшов від чиказького вокзалу «Юніон-стрит» точно за розкладом — о дев’ятій ранку. Якийсь час він неквапливо тягнувся повз спустошені промислові зони, що оточують це чарівне життєрадісне місто, після чого набрав швидкість і рушив на захід, уздовж засіяних полів.

Мені забронювали не лише чудову спальну канапу, а й сидяче місце в салоні першого класу. Американські поїзди розкішно обставлені й оснащені всіма зручностями. Їжа, яку готують в одному з вагонів, облаштованому як справжній камбуз, виявилася ситною, смачною, бездоганно сервірованою. Я подорожував американськими залізницями п’ять тижнів, але вперше насолоджуюсь поїздкою і харчуюсь, наче король. Мені навіть страшно ставати на ваги! Поки за вікном пропливають безкрайні простори Америки, я почуваюсь добре захищеним у дивовижному американському світі комфорту, ввічливості й достатку.

Усі мої попутники — американці. Зібралося різношерсте товариство. До мене ставляться приязно й водночас цікавляться моєю діяльністю. Гадаю, близько третини з них — комівояжери вищого рівня; декотрі мають стосунок до тієї чи іншої сфери бізнесу. Крім того, зі мною подорожують двоє професійних картярів, один пресвітеріанський священник, четверо студентів, що повертаються до Денверу з чиказького коледжу, кілька заможних фермерів і землевласників, а також двійко персонажів, чий рід занять мені не вдалося визначити. З першої ж миті знайомства ми звертаємося один до одного на ім’я, як це заведено в Америці. Я давно пересвідчився, що ім’я Руперт веселить співрозмовників і викликає недоречні запитання, тож, перебуваючи у Штатах, я завжди називаю себе Роб або Робі.

4 липня 1900

Минулого вечора поїзд зупинився у Гейлсберзі, штат Іллінойс. Оскільки сьогодні американці відзначають День незалежності, залізнична компанія запропонувала пасажирам першого класу вибір: залишитися в купе або переночувати в найбільшому готелі міста. Зважаючи на те, що за останні тижні мені здебільшого доводилося спати в поїздах, я надав перевагу готелю.

Здійснив коротку прогулянку. Приємне місто; тут навіть є великий театр. Цього тижня гратимуть якусь п’єсу, але мені сказали, що естрадні вистави мають велику популярність. Сюди часто заїжджають ілюзіоністи. Передав адміністратору мою візитівку в сподіванні, що колись отримаю ангажемент.

Слід зауважити, що театр, готель і вулиці Гейлсбергу освітлюються електрикою. У готелі я дізнався, що більшість визначних американських міст подбали про електропостачання. Залишившись на самоті у своєму номері, я попрактикувався у вмиканні та вимиканні електричної лампи, підвішеної посеред стелі. Смію припустити, що це нововведення швидко пошириться і вважатиметься чимось звичним, адже електричне світло є яскравим, рівним, життєрадісним. Також я бачив у продажу багато різних електропристроїв: вентилятори, праски, обігрівачі для приміщень і навіть щітки для волосся з електричним двигуном! Щойно повернусь до Лондону, спробую розвідати, чи можна провести електричний струм у моєму будинку.

5 липня 1900

Перетинаючи Айову

Довго дивлюсь у вікно вагона, сподіваючись, що одноманітний ландшафт стане привабливішим, але скрізь простираються рівнини й сільськогосподарські угіддя. Яскрава блакить неба сліпить очі; неможливо ­дивитися на неї довше кількох секунд. Десь на півдні від нас скупчилися хмари, проте вони, здається, ніколи не змінюють ані свого положення, ані своєї форми, хоч би яку відстань ми подолали.

Містер Боб Тенхаус — один із моїх попутників — за щасливим збігом виявився віцепрезидентом компанії, що виробляє електричні прилади, подібні до тих, що привернули мою увагу. Він підтвердив, що тепер, коли людство наближається до двадцятого сторіччя, у світі немає жодних кордонів, жодних перешкод для запровадження електрики в наше життя. Він пророкує, що люди перепливатимуть моря на електричних кораблях, спатимуть в електричних ліжках, літатимуть в елект­ричних апаратах, важчих за повітря, споживатимуть їжу, приготовлену з допомогою електрики… і навіть голитимуться електричними лезами! Боб — мрійник і на додачу комерсант, але він вселяє велику надію в моє серце. Я вірю, що в цій прекрасній державі, на зорі нового сторіччя, усе справді є можливим або може стати реальністю. Нинішня мандрівка до незнайомих глибин цієї країни дозволить мені розкрити секрети, яких жадає моя душа.

7 липня 1900

Денвер, Колорадо

Попри всі розкоші залізничної подорожі, не підлягає