read-books.club » Фантастика » Завтра будуть коти 📚 - Українською

Читати книгу - "Завтра будуть коти"

134
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Завтра будуть коти" автора Бернард Вербер. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 58
Перейти на сторінку:
були розкладені заохочення у вигляді їжі, в інших — покарання у вигляді електричних розрядів. Вони натикалися або на їжу, або на розряди, залежно від переміщень у лабіринті.

— Наче перегони на виживання?

— Саме так. Вона надовго їх залишала, потім збирала і… відтинала їм голови. Планарія має одну особливість: її тіло регенерує.

— Навіть голова?

— Навіть голова. Хробакам відтинають голови, а вони за якийсь час відновлюються. Софі знову кладе у лабіринти тих хробаків з новими головами, тобто з новими мізками. І вони повзуть просто туди, де їжа, і систематично уникають місць, де можуть отримати електричні розряди.

Не вірю своїм вухам.

— Це підтверджує мою гіпотезу: розум може перебувати не лише всередині черепа, — муркочу я.

Піфагор зупиняє на мені свій пронизливий погляд.

— Коли я мандрую в інтернеті, то мені теж здається, що я — розум, який циркулює у безмежному нематеріальному світі. Почасти саме тому я так це люблю.

— У тебе є інтернет, щоб виходити зі свого тіла, а в мене — сни. Де немає просторових перешкод, лише розуми, які зустрічають інші розуми.

Піфагор не зводить з мене своїх велетенських блакитних очей, які сяють посеред сіро-чорної шерсті. Думаю, що зараз я справляю на нього таке саме враження, як він на мене своїми розповідями про історію.

— І що ти бачила у своєму «світі снів, де всі розуми були рівні й могли спілкуватися»?

— Намацувала розум Наталі, але він був закритий. Я думала, що ніколи не зможу спілкуватися з нею.

— Навіть якщо б ти могла говорити, вона не могла б спілкуватися, — визнає він. — Для неї ти лише м’яка муркотлива забавка.

Він має рацію.

— Я думала, що вона вибрала мене, бо відчувала, хто я насправді. І те, що вона назвала мене Бастет, і те, що ти мені пояснив значення цього імені, переконували мене, що так воно і є.

— Але ти все-таки знайшла доброго провідника — твою «шаманку-ворожку».

— Патрісія — це моє альтер его у світі людей. Вона теж поділяє думку, що ми лише розуми, замкнені в тілесному каркасі. Вона спілкується з тваринами і рослинами, вона теж першопроходець.

І в цю мить дивна думка зблиснула мені: хіба не легше спілкуватися з Патрісією вві сні, ніж з Піфагором нашою спільною мовою?

Це був би парадокс із парадоксів: легше спілкуватися без слів, навіть з представниками іншого виду!

Піфагор підходить до мене і треться до шиї носом. Думаю, він прочитав мої думки і спробував говорити зі мною через дотик хутра.

Ми відходимо від групи. Піфагор робить мені знак йти за ним на вершину статуї Свободи. Ми підіймаємося на сусіднє дерево, а звідти через найближчу гілку вистрибуємо на кам’яний постамент і опиняємося коло підніжжя бронзової жінки. Імітація складок тканини її тоги дає опору нашим кігтям і допомагає вилізти на голову. Вмощуємося там і оглядаємо околиці.

— Оце — Дім Радіо, звідти люди надсилають хвилі комунікації, телебачення, радіо.

— Інтернет?

— Можливо. Не впевнений. У кожному разі тут я добре ловлю.

Глибоко вдихаю повітря.

— Глянь догори.

— Зірки?

— І планети. Одного разу мені спало на думку, що… ми, коти, не з Землі родом. Хоча не знаю, звідки, можливо, існує інша планета, де жили наші предки. Вони могли запустити ракету з астронавтами-котами, які приземлися тут колись дуже давно.

— Як Фелісет? А чому ми прилетіли саме сюди?

— Можливо, ми прибули сюди, щоб колонізувати цю планету, примітивну, заселену грубими істотами з варварською свідомістю.

— Тоді чому ми забули, звідки походимо?

— Бо розвинули інструменти розуму, а не пам’яті. Не вміємо ні писати, ні читати, як наслідок — не маємо вагомих засобів збереження інформації.

Ми позбавлені довготривалої пам’яті. Можливо, першопрохідці розповідали нашу історію своїм дітям, а ті — своїм. Коли її розповідали, вона могла спотворюватися, змінюватися, аж поки не стала звичайною казкою, легендою. Згодом усі про неї забули. Як про все, що не записано на непорушній основі. Ця ідея мене інтригує, і кінчик хвоста зраджує моє збудження.

— Історія не цілком втрачена, оскільки в Індії, Китаї, Скандинавії люди вшановували Бастет, богів і богинь з головою чи тілом кота.

— Деякі люди краще, ніж ми, пам’ятають про наші витоки. Бо письмо і книжки дають їм змогу зберігати конкретний слід усього того, що трапилося в минулому. Це їхня велика перевага і наша велика прогалина. Писемна пам’ять є ключем до безсмертя цивілізацій. Без книжок усі істини можуть бути піддані сумніву, все, що було, поступово забудеться.

Вилизую себе. Піфагор ворушить вухами.

— Намагаюся уявити планету з котами, які володіли б передовими технологіями. Там би були значно менші та значно швидші машини, якими керували б коти. А також літаки, які літали б ще вище.

— Схожі на метких пташок, — дозволяю собі уточнити.

— Я уявляю цих котів в одязі.

— З пацючої шкіри?

— Можливо, ті коти ходять на двох ногах.

Щоразу як він висуває якусь ідею, у мене виникає бажання його доповнити.

— Коти, які смакують фуа-гра з пацюків, — пропонує він.

— Що таке фуа-гра?

— Страва, яку дуже цінують люди, як ікра.

— Я хочу спробувати мишачу фуа-гра.

Він далі фантазує, не відриваючи очей від зірок. Вітер притискає наші вуса до щік.

— Коти, які мали б… маленьких людей за тварин-компаньйонів? — пропоную, щоб збагатити розмову.

— Ні, люди живуть тільки на Землі.

— Ти впевнений, Піфагоре? Бо я чітко бачу великих котів, які гладять маленьких голих людей, що тремтять від радості. Я бачу, як ці коти готують їм сухий корм, чистять їхні лотки.

Ми з Піфагором нагромаджуємо гіпотези про ймовірну цивілізацію котів, але боюсь, щоб наша уява не розгулялась, як у наших людських слуг. Потім ми засинаємо, притулившись одне до одного.

Я сплю. І бачу сон. Мій розум виходить з тіла, і тонка хмарка котячої думки долучається до великої хмари думок усіх інших свідомих живих істот. Знову бачу сонні людські обличчя, заплющені очі, знаходжу обличчя Патрісії з відкритими повіками і таким самим відкритим розумом, як минулого разу.

— Добридень, Бастет.

— Я не знала, Патрісіє, що ти…

— Раніше я викладала історію в університеті. Вважала себе трохи огрядною, тому почала вживати ліки для схуднення. Але ці ліки мали побічні шкідливі наслідки. Спочатку в мене були мігрені, потім запаморочення і проблеми з мовленням. Коли я здогадалася, що це через ліки, — було занадто пізно. Подала до суду на фармацевтичну компанію і виграла: ліки заборонили, але шкоду вже не можна було відвернути. Щодня я потрохи втрачала здатність передавати і приймати думки. Здатність говорити і чути.

1 ... 51 52 53 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Завтра будуть коти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Завтра будуть коти"