Читати книгу - "Берегиня, Настуся Соловейко"

Уітмор кивнув і ми провели ще деякий час замальовуючи символи. Виходило так, що з двадцяти, ми розшифрували вже п'ятнадцять.

– Слухай, я поки що не бачу ніякого сенсу в них, це просто первісні руни. Судячи з того, що їх двадцять, це повний набір. Я руку даю на відсіч, що ці п'ять, що залишились дадуть нам рунний алфавіт, який знає кожна дитина.

– Я теж про це подумав, однак, розшифрувати до кінця треба в будь-якому разі.

– Це зрозуміло, але, що далі? Напевно, треба знати певну послідовність? Не думаю, щоб вони з'єднувалися в алфавітному порядку.

– Згоден, це б було дуже просто. Будемо намагатися, допоки не зберемо.

– Або не посивіємо. – невесело посміхнулася я.

– Ну, це не до мене, я не старію, якщо що! – він гордо випнув груди.

– Ой, вибачте, ваша високосте, що позіхнула на ваше хутро! Хоча, з нього б вийшла гарна шуба! – я схопила Уітмора за хвіст.

– Ти чого!? – заверещав він.

 Я ганялася за ним по всій кімнаті.

– Чого-чого? Зараз навидираю в тебе волосин і буде мені на теплі носки! –сміялася я.

Врешті-решт, ми вдвох впали у крісло і мене зморив неспокійний сон.

Я бачила себе в замку батька, на вигляд мені було роки три. Вдягнена у пишну рожеву сукню з бантиками на голові, я голосно сміялася й тікала від тата.

– Рррррр, – ричав він – от зараз як впіймаю, як впіймаю! І з'їм, бо ти така солоденька та смачна!

– Мамо! Мамо! – гукала я – Тато хоче мене їсти! – Ааааа! Мамо, де ти?!

Тато підхопив мене на руки й закрутив у повітрі.

Він був такий схожий на свій портрет в галереї, щоправда, веселий та радісний.

– Що тут відбувається? – до кімнати зайшла висока блондинка з темними очима.

– Мамо! Де ти бува? Я тебе гукава!

– Я вишивала, люба моя, пограйте ще трохи з татом. Мені залишилося не багато. – вона знов вийшла.

Батько поставив мене на ноги, присів і серйозно глянув мені у вічі.

– Ельвіро, я знаю, що прийде час і ти пригадаєш те, що я зараз тобі скажу. Утім, знай, я не хотів, щоб так сталося, запам'ятай це. А тепер, вивчімо віршика, га, люба? Повторюй за мною:

Раз два три чотири п'ять, будем руни ми збирать,

Зетта, римма, камма, пепта,

Титра, зотта, кварт,

Ятта, хитта, метта, кепта

Анта, елта, кхарт

Ще візьмемо готту, шатху, фітху

Детту, рахту, к'ять

Їх ніколи ми не будем забувать!

– Чуєш мене Еллі, ти його пригадаєш, коли прийде час! – очі його блимнули й мене буквально викинуло зі сну.

Я відкрила очі та різко сіла.

Уітмор мирно спав.

– Уітморе, гей, прокинься! Мені здається, я знаю в якому порядку треба поєднати руни! Уітморе, ти мене чуєш?

Він відкрив одне око і глянув на мене.

– Звідки?

Я розповіла йому свій сон.

– Цікаво. Виходить, що твій батько хотів, щоб ти дізналася, що зашифровано в цих документах. Тоді, до роботи!

Приблизно три години в нас пішло на те, щоб розгадати останні п'ять рун. Це й справді, виявився первинний рунний алфавіт, як ми і думали.

До кожного документу ми кріпили малюнок з руною, тож, поєднати сторінки в потрібному порядку, було не складно.

Вистроїли всі аркуші в довгу лінію, однак нічого не сталося.

– Дивно, я впевнена, що правильно запам'ятала вірш, а що як….

Я схопила олівець і записала вірш у блокнот.

– А що як розташувати їх, в такому ж вигляді, як у вірші, а не в одну лінію?

– Можна спробувати!

Поєднавши документи в потрібному порядку, ми відійшли. Спершу нічого не змінилося, та от, листи почали ніби приростати один до одного. У центрі з'явився чорно-білий малюнок дівчини, вона лежала на трикутному жертовнику, руки й ноги прив'язані до кілків, очі заплющені. Над нею стояв маг з довгим і тонким кинджалом в руці. Картинка рухалась, губи мага ворушилися, він читав якесь закляття, проте, більше нічого не відбувалося.

Кинджал був прикрашений великими каменями у формі правильних трикутників.

Зверху первісними криваво-червоними рунами було написано: «І любляче серце дасть мені силу»

 Здавалося, ці слова написані кров’ю.

– Уітморе! – я зробила кілька кроків назад від малюнку, – Це що таке?! Це якесь жертвоприношення? – промовила з жахом.

– Не обов'язково Ельвіро, та я згоден, виглядає дуже схоже.

– Навіщо моєму батьку залишати мені таке?!

– Якби ж то я знав! Що ж, складемо його.

– Добре.

Я нахилилася, щоб зігнути малюнок навпіл, і помітила, що з іншої сторони теж щось є.

Перевернувши документ, ми побачили малюнок храму в пустелі. Трикутної форми дах тримався на трьох колонах, прикрашених малюнками чудовиськ. Я таких ніколи не бачила. З рогами, копитами, хвостами, крилами, мордами биків, тілами людей. У центрі храму стояв такий само трикутний жертовник.

«Храм первісної сили» – говорив підпис зверху.

Знизу ж чорніли якісь цифри.

– Та це ж координати того самого міста, з якого за легендою пішли всі маги, Ельвіро!

– Координати?! То ось, що шукали ті злодії у мене в замку! Вони ж тоді казали про якісь координати!

– Виходить, що так, - Феррікон махнув хвостом – треба роз'єднати листи та сховати їх.

Я спробувала висмикнути один, та не виходило.

– Не можу.

– Тоді, просто складемо його і я віднесу малюнок до серцевинного каменю. Навряд чи там хтось буде його шукати.

Я кивнула. Сподівання, що з розшифровкою документа все стане простіше, себе не виправдали. Стало ще заплутаніше.

Чому батько просто не знищив все? Чому той маг-чудовисько намагався вбити Себастіана? Звідки він знав дядька? Можливо, це хтось, хто живе просто поряд з нами?