Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

би, що в цьому місці панує вічний мир і безпека. Одначе Данкен оф Ланді чудово знав, що з лісу щомиті можуть вигулькнути сотні індіян, ладних знищити форт і все, що в ньому є, і що навіть оманливо спокійне озеро являє собою просто зручний шлях, яким, коли його лишити без пильного нагляду, може легко підкрастися й зненацька захопити укріплення набагато цивілізованіший, але від того не менш підступний ворог — французи. Тим-то в усі кінці лісу були вислані патрульні загони на чолі з досвідченими й немолодими вже офіцерами, яких не цікавило це спортивне змагання, а в самому форту тримали в бойовій готовності цілу роту солдатів, котрим наказано було пильнувати так, ніби на них мали напасти переважливі сили ворога. Тільки після цих застережних заходів усі інші офіцери могли безпечно йти на влаштовані стрілецькі змагання.

Місцем для проведення турніру було вибрано розлогу площину при самому березі озера, західніше форту. Вигідно розташована й захищена з тилу озером, а зі сходу фортовими укріпленнями, ця площина, на якій були вирубані дерева й повикорчовувані пеньки, правила за плац. Отже, вояки під час муштри могли тут стерегтися нападу тільки з двох боків, а що від заходу й півдня ліс на чималій площі було вирубано, то ворога, що виринув би з лісу, можна було помітити перш, ніж він устиг би наблизитися на небезпечну відстань.

Взагалі на озброєнні полку були мушкети[64], але з нагоди стрілецьких змагань принесено й з півсотні мисливських карабінів[65]. Дістати ж їх було де, бо кожен офіцер мав свій (просто так, для розваги), та й чимало їх позичено в пластунів і дружніх індіян, більша чи менша група яких завжди трималася форту; були карабіни й на полкових складах — для тих, хто ходив з ними на полювання, коли виникала потреба поповнити полкові запаси м’яса. Серед власників карабінів чоловік п’ять-шість стріляли так влучно, що слава про них гриміла по всьому прикордонні; вдвічі більше було таких, що вважалися кращими за пересічних, а багато було й таких, що стріляли досить-таки добре майже за всіляких умов, але не за таких, які було визначено цього разу.

Відстань встановили сто ярдів, а стріляти дозволялося тільки без підпори. За мішень правив дерев’яний щит з традиційними концентричними білими колами та білим вічком у центрі для прицілу. Змагання відкрили стрільці найнижчої категорії, що виявили бажання продемонструвати своє мистецтво, не претендуючи на приз. Виступали тут винятково рядові солдати, чим і пояснювалася невелика зацікавленість глядачів, серед яких ще не з’явилося жодного офіцера.

А що полк набирався з мешканців Стерлінга та його околиць, то переважну більшість вояків у ньому складали шотландці, хоча після прибуття полку до колоній він значно поповнився за рахунок американців, як це було у випадку з сержантом Дангемом та багатьма іншими. Саме серед останніх, як правило, і траплялися найкращі стрільці. Ось і цього разу після півгодини безладної стрілянини найвлучнішим стрільцем шотландці мусили визнати уродженця нью-йоркської колонії, за походженням голландця з милозвучним прізвищем Ван-Валькенбург, який для всіх, проте, був просто Фоллок. У ту мить, коли увагу всіх привернув до себе переможець, на місці подій з’явилися офіцери й дами на чолі з комендантом форту. Позад цієї привілейованої групи йшло душ двадцять жінок нижчого стану, поміж яких своєю граційністю, розумним та привітним личком, що цвіло, мов квітка, виділялася Мейбл Дангем в ошатній сукні на гнучкому стані.

Серед жінок форту лише троє були офіційно визнані благородні дами — всі три офіцерські дружини, консервативні, пихаті особи, в чиїх манерах груба простота кумедно поєднувалася з дещо перебільшеною зверхністю представниць вищої касти. Всі ж інші були дружини унтер-офіцерів та рядових і дівчата, поміж яких тільки Мейбл, як правдиво зауважив квартирмейстер, була справді на порі. Було там ще з десяток дівчат, але всіх їх мали за дітей, бо жодна з них не здобула своїм віком права на дівування.

Для гідного прийому дам були зроблені невеликі приготування, зокрема збито кількаярусний дощаний поміст майже на самісінькому березі озера, де їх усіх і розсадовили. Поряд з помостом на стовпі були вивішені й призи. Перший ряд помосту з усіма місцями заздалегідь був зарезервований трьом благородним дамам та їхнім дітям, тим часом як Мейбл і дружини унтер-офіцерів з дітьми зайняли другий. Жінки ж та дочки рядових товпилися позаду — котра сиділа, а котрій не вистачило місця, то просто стояла собі збоку. Мейбл була вже прийнята в товариство офіцерських дам, щоправда, лише на правах слухняної компаньйонки, і їй чималенько уваги приділяли благородні леді з переднього ряду, які, ні на мить не забуваючи про свій високий ранг перед цілою залогою, не могли стримати свого захоплення її скромністю, чуттям власної гідності й витонченістю манер.

Заледве шляхетна частина публіки зайняла свої місця, Ланді дав знак починати змагання в тому порядку, який він сам заздалегідь установив. Спочатку на визначену позицію вийшло вісім чи десять відомих у залозі стрільців і кожен по черзі випустив по набою. Серед них були не тільки офіцери, але й солдати і навіть випадкові відвідувачі форту. Як і слід було чекати від людей, для яких уміння добре володіти зброєю було не тільки предметом розваги, але й засобом добування шматка хліба, кожен з них, як невдовзі з’ясувалося, спромігся послати кулю коли не в саме вічко, то принаймні в широкий кружечок довкола нього. Правда, вже друга група, що змінила їх, стріляла не так успішно: всі вони влучили у різні кола побіля центра, але жоден навіть не черкнув вічка.

Згідно правил, у другому турі змагань могли брати участь лише ті, хто успішно подолав перший бар’єр, тому ад’ютант, котрий діяв за розпорядника, тобто відповідав за проведення турніру, оголошував імена тих, що влучали у центральний кружечок мішені і, отже, продовжуватимуть боротьбу за призи, а також називав тих, котрі зазнали невдачі і тому позбавлялися права продовжувати змагання. Саме в цю мить на позицію вийшло одразу три претенденти — майор Ланді, квартирмейстер і Джаспер — Прісна Вода. Слідопит тим часом байдуже походжав собі осторонь, цього разу навіть без своєї улюбленої бойової рушниці — річ, як на нього, взагалі незвичайна: цим він зайвий раз давав усім зрозуміти, що, мовляв, у нього і в думці немає змагатися за приз. Всі розступилися перед майором Данкеном, який, підійшовши до лінії вогню, з добродушною усмішкою на обличчі зайняв позицію, недбало звів рушницю й вистрілив. Куля пролетіла за кілька дюймів убік од цілі.

—