Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

послав: так мовить Теодор: знай, що маєш відповідати у день відходу свого. Так зле прожив і стільки зла правовірним зробив; ти ж бо до інших багатьох своїх злоб приклав те, що і моїх іноків наділив незчисленними бідами, і вбив ти муками великого в чеснотах Тадея. Він же зі святими тепер радіє, а тебе хто вийме від муки вічної? Одначе хоч би при кончині покайся у злодіяннях своїх". Пішли посланці, всі слова Теодорові звістили хворому воєводі, він-бо вельми злякався, думаючи про все учинене зло, і послав знову до преподобного, просячи прощення, і пообіцяв прийняти православну віру, коли з ложа хвороби поставить його молитвами своїми. Преподобний же послав до нього ікону Пречистої Божої Матері, повеліваючи йому чесно мати її в себе проздовж усього життя свойого. Воєвода ж прийняв ту святу ікону, взяв із нею заразом відраду й хворобам, і почав приходити до здоров'я. Але невдовзі перейшов на попереднє зловір'я за порадою смирненського єпископа, котрий був єретиком; од нього ж прийняв єлей заради благословення, помазався ним, сподіваючись зажити більшого здоров'я. Після ж помазання відтак повернулася до нього давнішня хвороба. Довідавшись про те, преподобний провістив люту смерть грішникові, що і сталося невдовзі, бо зле викинув свою душу. Преподобний же Теодор у затворі страждав: півтора літа і більше у Смирні вузи терпів.

По тому і злочестивий цар Лев-вірменин зле помер — убитий був од своїх воїнів, а після нього прийняв царство Михаїл, прозваний Травлій, він же Валвос; той, хоча і зловірний був, одначе не гонив правовірних, але полишав кожному так вірити, як забажає. Він ото звільнив од вуз отців та ісповідників православ'я, і з темниць та вигнання відпущені були. Тоді й преподобний Теодор дістав полегшу стражданням своїм. І прийшли до нього деякі із давніх учнів його; серед них був Доротей, котрий здобув від дитинства свого чеснотливість, і Вісаріон, і Яків, Дометіян, також і Тимотей та інші численні — вони всі мали чесне життя, а до отця Теодора любов теплу й неодмінну. Прийшло-бо від царя у Смирну повеління, щоб і Теодор (як і інші) відпущений був додому. Учні ж узяли отця свого й повернулися з ним, веселячись. Перетерпів же блаженний у в'язницях ледве не сім літ, а перед цим від Константина, внука Копронимового, в Солуні п'ять років вузи відбув. Коли повертався блаженний з ув'язнення, всюди його правовірні з радістю зустрічали й намагалися прийняти до свого дому, щоб сподобитися благословення його та молитви і насолодитися солодкими його повчаннями. Пораділа ж уся Церква на Теодорове повернення, і всі догоджали йому, бо стільки за чесні ікони вистраждав і ученнями своїми всіх утверджував. Повертаючись, преподобний прибув до Халкедону побачити блаженного Теоктиста-інока, що здавна був пошанований магістріянським саном, і, втішившись із ним духовною бесідою, пішов одвідати святішого патріярха Никифора, співстраждальця свого, який був ув'язнений від злочестивого царя Лева-вірменина. І прийнятий був патріярхом люб'язно, вельми-бо порадів патріярх на прихід преподобного і давнішу скорботу свою від розлуки їхньої утішив тодішнім його приходом. Насолодилися достатньо духовними поміж себе бесідами, і пішов преподобний у Крискентієві місця, і там пришестям своїм багатьох звеселив та й користь подав. Знову звідтіля повернувся до патріярха, пішов із ним та іншими єпископами до царя переконувати його, щоб прийняв православ'я. Але той нерозумний був і Божих слів не навчений; не зважив на мовлене від святих тих отців, таке тільки мовив до них: "Я вам не забороняю чинити, що хочете, тільки в царському місті ікон поставляти не велю, але в інших місцях, де хто хоче, хай ставить їх у себе, я ж бо кланятись іконам не хочу". Коли це він безумно мовив, відійшли отці з Візантії, і поселився преподобний Теодор зі своїми учнями у Крискентієвих місцях.

Невдовзі почалися війни на греків від такого собі Томи, котрий бажав владу царську собі захопити. Змушений був святий знову ввійти за своєю братією у Царгород, а коли припинилися війни, знову відійшов звідти, не бажаючи жити серед люду, що був ушкоджений єрессю іконоборства. Вийшов отож із Царгорода, але не пішов у Крискентієві місця, але поселився в Акритовім Херонисі, де була церква святого Трифона, і там з учнями своїми провадив боговгідне у подвигах іноче життя. Проживши трохи з люб'язними друзями, підійшов до блаженної кончини своєї, маючи літ од народження шістдесят і сім. Перед кончиною своєю впав у тяжку недугу в листопаді місяці і вельми хворів шлунком. Пройшла звістка всюди про це, що блаженний Теодор хворіє і вже при смерті. Тоді можна було бачити багатьох, котрі приходили до нього: одні із царського міста, інші від інших навколишніх міст, святителі і старійшини багатьох монастирів та іноки старатливо сходилися, чи щоб почути бесід преподобного та словами його останніми насолодитися, чи хоча б побачити його, коли відходив до Бога. Коли б тільки наблизитися до нього, велику користь сподівалися собі з того дістати — був-бо дивний цей муж солодкий словом, премудрий розумом і чим тільки не прикрашений: тихий звичаєм, покірливий, негнівливий, смиренний та сповнений усіх чеснот. Хоча лежав блаженний на ложі і вельми знемагав, однаково для учнів, скільки можна було йому, корисно бесідував. Мало було чути тим, що стояли біля нього, тієї бесіди, оскільки язик йому від вогню хвороби просихав. Через те один зі скорописців близько сідав, слухав і записував те, що він казав. Отож усі, хто хоче довідатися, хай вникне в книгу блаженного і прочитає собі на користь. Коли бесідував преподобний, починало йому ставати легше, і полишали його болісті, і, вставши на ноги свої, ходити почав. І ввійшов до церкви у день недільний, звершив Божественну літургію і до братії подав повчальне слово і трапезу з ними прийняв. Також і вранці, листопада на шостий день, на пам'ять того, котрий є між святих, отця нашого Павла-сповідника, здійснив божественні таїнства в церкві і братію повчив, і на вечірньому співанні того дня був. А ввійшовши до келії, ліг на ложі і знову хворіти почав вельми. Хворів чотири дні, а п'ятого дня кінець болістям його настав, а початок безболісного життя. Коли наближався преподобний до відходу, зібралося до нього безліч братії і плакали за ним, як за отцем та вчителем своїм. Він-бо подивився на них, трохи просльозився і сказав: "Це, отці й братіє, прийшов кінець життя мого, всі-бо маємо випити спільну цю чашу, одні швидше, інші зачекавши, однаково не минемо того часу. Я ж бо відходжу шляхом, яким