Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Дожидаючи мене, він аж горів від нетерплячки. Уранці він своїм візком заїжджав до нас у кузню й там почув новину. Тепер у своїй вітальні, тій самій, де відбулось читання «Барнуела», він приготував для мене частування і теж, пропускаючи в двері мою священну особу, наказав прикажчикові «ушитися з дороги».

- Дорогий друже,- сказав містер Памблечук, коли ми залишилися втрьох - він, я і частування,- щиро вітаю вас з нагоди такого великого щастя! Ви його заслужили, цілком заслужили!

Сказано було це слушно і, як мені здалося, вельми до речі.

- Вже сама думка про те,- сказав містер Памблечук, спершу хрипливо продемонструвавши свій захват мною,- що я відіграв певну роль у цьому - для мене найвища винагорода.

Я звернув увагу містера Памблечука, що цього питання не можна торкатися ані словом, ані натяком.

- Мій дорогий юний друже,- сказав містер Памблечук,- якщо ви дозволите називати вас так…

Я пробурмотів: «А певно ж», і містер Памблечук знов узяв мене за обидві руки й надав своєму жилетові хвилястого поруху, що мав виражати його схвильованість, хоч і народжувався трохи нижче від серця.

- Мій дорогий юний друже, можете покластись на мене, що у вашу відсутність я докладу всіх своїх скромних сил, щоб про це не забув Джозеф. Джозеф! - сказав містер Памблечук тоном ревного заклинання.- Джозеф!! Джозеф!!! - Після цього він похитав головою і постукав себе по лобі, засвідчуючи в такий спосіб своє ставлення до відповідної вади Джозефа.

- Але, мій дорогий юний друже,- сказав містер Памблечук,- ви ж, мабуть, голодні, ви ж так втомилися. Сідайте-но. Ось курятинка - це з «Кабана», ось язик, теж із «Кабана», ось іще одна-дві страви з «Кабана», які вам, сподіваюся, припадуть до смаку. Але невже ж це переді мною,- сказав містер Памблечук, ледве встигши сісти і вже знов схоплюючись,- невже ж це переді мною той, з ким я ділив забави його щасливого дитинства? Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Це «чи дозволите» означало, чи дозволю я, щоб він потис мені руку. Я погодився, він гаряче потис її і знов сів.

- Ось вино,- сказав містер Памблечук.- Випиймо. Подякуймо долі, і нехай вона й надалі вибирає своїх улюбленців не менш мудро. І все-таки я не можу,- сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,- бачити перед собою того… випити за здоров'я того, хто… щоб не виявити ще раз… Тож чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Я сказав, що дозволю, і він знов потис мені руку, спорожнив чарку й перевернув її догори дном. Я зробив так само, але хоч би я навіть і себе самого перевернув догори ногами, перше ніж випити, вино й тоді не вдарило б мені у голову з такою силою.

Містер Памблечук підклав мені смачненьке куряче крильце й накращий шматочок язика (минули ті часи, коли на мою долю перепадали самі лише глухі закапелки шинки), а про себе, порівняльно кажучи, не дбав зовсім.

- О птице, птице! - високомовно вдався містер Памблечук до курки на тарелі.- Чи ж думала ти, бувши молоденьким курчам, яка тебе чекає доля у майбутньому! Чи ж думала ти, що під цим скромним дахом тобою буде підкріплятися той, хто… Нехай це вам видасться слабкістю з мого боку,- сказав містер Памблечук, знов схоплюючись,- але чи дозволите?.. Чи дозволите?..

Оскільки потреба у спеціальному моєму дозволі, очевидно, почала відпадати, він тут-таки задовольнив своє бажання. Я й досі не розумію, як йому щастило робити це так часто і жодного разу не порізатись об мого ножа.

- А ваша сестра,- поновив він мову після того, як грунтовно підживився,- що мала честь виховувати вас своєю власною рукою! Як це сумно, що вона неспроможна вповні зрозуміти, яка честь їй судилася! Чи дозволите?..

Я побачив, що він знов насувається на мене, і стримав його рукою.

- Вип'ємо за її здоров'я,- запропонував я.

- Ах! - скрикнув містер Памблечук, відхиляючись на спинку стільця й мало не мліючи від захоплення.- Ось по чому вони пізнаються, сер! - (Я не знаю, кого він ушанував титулом «сер», в усякому разі не мене, а жодної третьої душі з нами не було.) - Ось по чому пізнається шляхетна людина, сер! Завжди готова простити й привітати! Хтось нетямущий сприйняв би це як нав'язливість,- угідливо прорік Памблечук, поспіхом відставляючи неторкнуту чарку й знов схоплюючись,- але чи дозволите?..

Виконавши знову ту саму операцію, що й раніше, він вернувся на місце й випив за здоров'я моєї сестри.

- Не можна заплющувати очі,- сказав містер Памблечук,- на хиби її вдачі, але маймо надію, що вона діяла з добрими намірами.

Я сказав містерові Памблечуку, що доручив принести мій новий костюм до нього в дім, і він прийшов у екстаз від цієї виявленої йому шаноби. Я сказав, що мені не хотілося б, щоб на мене витріщали очі в селі, і він розхвалив мене до самого неба. Він дав мені наздогад, що ніхто, крім нього, не гідний моєї довіри і що… коротше, чи дозволю я? Потім він чуйно так поцікавився, чи пам'ятаю я нашу хлоп'ячу розвагу в арифметичні приклади на додавання, та як ми разом ходили записувати мене у підмайстри, та як він завжди був моїм улюбленцем і найщирішим другом? Хоча насправді ніколи й на крихту нічого подібного не було, і мені було гидко й подумати про таке, і я на це не міг би пристати, навіть випивши вдесятеро більше чарок вина. А проте, пригадую, мені тоді здалося, наче я дуже помилявся в ньому, наче він у дійсності розсудливий, практичний і доброзичливий чолов'яга.

Мало-помалу він і сам пройнявся такою великою довірою до мене, що став питати моєї ради у своїх власних справах. Він згадав, що на основі його закладу, якби його розширити, можна було б створити чимале об'єднання й монополію торгівлі зерном та насінням, що їй рівної не бувало ні в цій, ні в жодній сусідній окрузі. Для здійснення цієї запаморочливо прибуткової ідеї потрібно було всього лишень «трохи капіталу». Саме ці два слівця - «трохи