Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

“Фізично понищених закарпатців большевики зачали розвозити по концентраційних таборах “неісходимого” Сибіру. Тяжкі каторжні роботи в лісах і копальнях, без відповідного харчування, гігієни й відпочинку, кінчалося все те різними хворобами, особливо тифом. В тих нелюдських умовах в'язні могли витримувати лише один або два роки й вмирали. В цих московських концентраційних таборах НКВД згинуло 80% закарпатських українців”.[101]

Від повного їх винищення врятувала закарпатців можливість вступити в чехо-словацьку заграничну армію в СССР, яка почала формуватися на підставі домовлення між ЧСР і СССР в Лондоні з дня 18 липня 1941 року.

Спочатку большевики не хотіли звільнити закарпатців з концентраційних таборів і дати їм можливість вступити до чехо-словацької закордонної армії, мотивуючи своє рішення “неблагонадійністю” закарпатських українців. На інтервенцію американських закарпатських українців, большевики в'язнів звільнили.

З тюрми і концентраційних таборів московського НКВД повернулося тільки з 105,000 закарпатських українців - 14-15 тисяч людей, а решта загинула. Кожний закарпатський в'язень змушений був розв'язати безвихідну проблему: вмирати на тяжких роботах в таборі чи краще йти добровільно на фронт і боронити свого ворога, щоб марно не загинути в таборах. Треба було вибирати з двох лих одно, а ним було друге - вступ до чехо-словацької заграничної армії в СССР.

Закордонний чехо-словацький уряд у Лондоні плянував спочатку зформувати закордонну чехо-словацьку армію в Англії, але большевики відмовилися відпускати колишніх громадян ЧСР, закарпатськцх українців, людей, які ще тоді знаходилися в московських концентараційних таборах НКВД, до Англії. Вони не бажали собі того, щоб “цивілізований” світ довідався про їх злочини над громадянами інших країн. Тому то з українських тюремників зформовано чехо-словацьку армію в Совєтсьму Союзі.

Звільнені закарпатські українці з таборів НКВД, були вони фізично знищені й звичайно в такому стані нездібні до будьякої воєнної служби. Їх відправлено в відповідні осередки, в яких їх трохи підгодували й декого з них післали в середню Азію працювати в колгоспах.

Проблематичним здавалося ставлення закарпатців до майбутньої Чехо-Словаччини, і, само собою розуміється, до Совєтського Союзу. Виникло теж питання відносно того, як воюватимуть наші хлопці після такого душу, яким були для них концтабори. Не легко було пояснити, чому юнаків, які прибули до Радянського Союзу з відтвертим серцем, мов до матері, було засуджено як злочинців”.[102]

“Дня 8 грудня 1941 року з рамени совєтського уряду, ген. Панфілов повідомив начальника чехо-словацької воєнної місії, ген. Г. Піку, що совєтський уряд дає дозвіл організувати на території СССР Чсл. батальйон”.[103]

У відповідь на цю заяву совєтського уряду, “д-р Бенеш радив тимчасово нічого не робити, не провокувати німців, а в спокої вичекати, поки західні аліянти не прийдуть і не висвободять нас”.[104]

Зародок чехо-словацької закордонної армії бере свій початок з вересня 1939 року, коли то 93 чеських втікачів втекли через Краків до СССР. Між тими втікачами було 17 чехів і 76 жидів, які втікали перед гестапом. Цей “легіон” чехи уважають за основоположника чехо-словацької заграничної армії в СССР. Дня 5 лютого 1942 року перевезено цей “легіон” до Бузулук, недалеко Куйбишова. При кінці 1942 року національний склад того “легіону” виглядав так: 277 чехів, 21 словаків, 286 жидів і 1,780 українців із Закарпаття. Число українців зростало з дня на день.

Були два центри чехо-словацької заграничної місії, які кожний по-своєму старалися впливати на армію. Перший - це заграничний чехо-словацький уряд з президентом Бенешом на чолі, другий - міністер народної оборони Інгр, який діяв через начальника чехо-словацької місії в СССР, ген. Піки. Піка не мав впливу на закарпатців, бо він відрізняв окремішність закарпатських українців від українців в СССР, називаючи їх підкарпатськими русинами, та вмовляв в них, що вони так, як чехи і словаки є носіями західньоевропейської культури, вищої, ніж культура комуністичного сходу. Про майбутній соціяльний лад у новій чехо-словацькій республиці Піка не висловлювався, бо лондонський уряд Бенеша, не визнаючи мюнхенського диктату і всього, що постало після нього (федеративна держава чехів, словаків і закарпатських українців), стояв на становищі першої конституції Чехо-Словацької республіки з лютого 1920 року.

“Піка і його співробітники, старалися не допустити у воєнні справи московських агентів, бувшого посла Зденка Філінгера і генерального секретаря чеської комуністичної партії Клемента Готвалда”.[105]

У війську панувало безладдя, шовінізм, антисемітизм, обман, крадіж, насильство й подібне.

“Проти волі чехо-словацької влади і міністра оборони К. Готвалд, генеральний секретар комуністичної партії в СССР, іменував командуючим чсл. війська в СССР підполковника Людвика Свободу, а начальником штабу Богуміра Ломського”.[106]

Решту ключевих позицій в новопосталому батальйоні зайняло 286 жидів. НКВД наставило свого агента, підпоручника Ріїцина, начальником воєнної тайної політичної поліції. Від самого початку рішено не допустити закарпатських українців до жодної важливої функції.

Мстислав Скит-Закарпатський накреслює такий портрет підполковника Л. Свободи: “Чех, народжений 25 листопада 1895 р. в селі Грозманітин, на полудневій Моравії. Закінчив після 1918 р. воєнну академію і був кадровим старшиною. В 1939 р. осягнув ступінь підполковника. Після окупації ЧСР Німеччиною, емігрував в червні 1939 р. в Польщу, а після нападу Німеччини на Польщу втік до СССР. Людина слабого характеру, політичний безхребетник і кар'єрист, чеський шовініст, комуніст і україножер. Нездібний комендант і жалюгідний стратег”.[107]

Далі Мстислав Скит-Закарпатський пише про Л. Свободу: “Дня 12 листопада 1947 р. Л. Свобода, як