Читати книгу - "Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов"

А тут на будівництво прибули тридцятитонні самоскиди — величезні звіроподібні машини. Щось скоїлося з сигналами: відволожилися у сибірському кліматі чи так уже випустили з заводу, але кожна машина співала по-своєму. Були басовиті, хрипкі, були дзвінкі, з вищанням. Це непокоїло Машу, і хлопці наполягли, щоб її перевели до віддаленішого табору — за тридцять кілометрів від Середньоколимська.

Вирушили з селища дощовим ранком. У лісі було тихо, глухо; дерева в тумані видавалися надмірно високими, губили на землю великі краплі. Шерсть на тварині обважніла, висіла жмутками, і шкода було дивитися на цю громадину, що ожила у чужому світі і була чужа усім. Хлопці крокували мовчки, відчуваючи глибокий душевний біль.

Біля ріки зупинилися. Пором не працював. У верхів’ях пройшла злива з ураганом; вирвані дерева поодинці і групками пливли за течією, їх кружляло, зіштовхувало одне з одним, обламувало у водокрутах гілля.

Усі троє стояли коло порома — звір і двоє людей. Не знали, що робити. Дивилися на воду, слухали, як падають з дерев краплі. Пором по-сирітському притиснувся до берега; тільки линва, натягнута до краю, гула, як басова струна.

Зненацька над рікою пролунав далекий хриплий гудок. Це ревів самоскид. Якийсь пришелепкуватий, мабуть, молодий шофер викликав пором, не розуміючи, що через таку воду його не подадуть.

Маша насторожилася.

Ревіння повторилося, лунке, страшне у тумані, мовби прилетіло із незнаної країни. Маша відповіла довгим, протяжним звуком, затремтіла, очі її заблищали.

Знову з того боку долинуло ревіння, вібруюче, низьке; вітер сколихнув каламуть туману, гудок посилився. Маша здибила шерсть, відгукнулася надривним фантастичним виттям.

Певно, забавляючись, шофер не переставав гудіти; тужне ревіння линуло над рікою, заповнюючи ліс, повітря, проникало в душу. Маша кинулася берегом у один бік, в інший і раптом з розгону шубовснула у киплячу водокрутами ріку.

Сигнал ревів безперервно. Шофер не бачив, не знав про трагедію, що розігралася тут, на березі. З води піднялася коричнева спина тварини, самотньо здійнятий хобот — самиця рвалася на поклик, не відаючи, що реве залізна машина. Спина з’явилася ще раз і зникла в тумані.

— Маша! Маша!.. — метушилися у відчаї Борис і Василь.

Ріка відповідала шумовинням і тряскотом дерев, що вдарялися одне об одне.

— Ти бачиш місто? Це не звичайне місто, у ньому живе музика.

Вони спустилися з пагорба. Ліс відступив назад, там залишилися випалена галявина, корабель на ній. Міста Віктор не бачив і раніше. З орбіти планета виглядала зеленою: ліси і ліси. З галявини, оточеної деревами, міста також не було видно.

Він готував авіет для польотів, розвертав крила. За роботою не помітив, як з’явилася Ела. Вона перетинала галявину. Була ніби з дитячої картинки: тоненька, руки, ноги — соломинки, голова завбільшки з кулачок, а очі — блюдця.

Виявилося, що це тільки звіддалеки. Зблизька тендітність її була не більша, ніж у танцівниці. Голова і очі звичайні.

— Здрастуй! — сказала вона.

— Здрастуй! — відповів Віктор.

— Пити хочеш? — В її руках з’явився листок, схожий на листок латаття, у заглибленні зблискувала вода.

— Хочу, — відповів Віктор.

Розмова відбувалася машинально, у всякому разі, для Віктора: пілот грав у ньому пасивну роль. Те, що розмова незвичайна, рідною мовою, — у двадцяти двох парсеках від Батьківщини, — ще не дійшло до свідомості. Віктор відповів на запитання, випив воду — вода була прохолодна, свіжа, — і коли в наступну мить не знав, куди подіти листок: кинути на землю чи повернути дівчині, — збагнув нарешті, яке диво ця несподівана зустріч.

— Мене звуть Ела, — почув він.

— Мене Віктор.

— Що ти збираєшся робити?

— Поки що не вирішив.

— Ходімо зі мною, — запропонувала Ела.

— Куди?

— У місто.

— Може, полетимо? — запитав Віктор.

— Не треба. Ходімо. Рушили.

Корабель, авіет залишалися на галявині. Віктор не захистив їх силовим полем, не взяв зброю: небо, Ела навіювали йому відчуття безпеки.

Дівчина йшла попереду. На рідколіссі Віктор догнав її, крокував поруч. Як він міг подумати, що вона з дитячої картинки? Сказав би: з екрана, артистка. Проте і це слово не пасувало супутниці. Балерина?.. Легкість ходи, рухів — усе це було. Але балерина — зовсім не те слово. Земна дівчина. І неземна водночас. Щось у ній мінливе, невловиме. Рум’янці — і немає їх, вії то відкинуть тінь на очі, то відкриють сяяння очей. Легкі плечі, легке плаття. На ногах трав’яні сандалії. В імені — музика.

І ще: обличчя її повсякчас змінювалося. Ніби хтось ліпив його на очах у Віктора. Ліпив з тим, аби передовсім задовольнити Віктора. Нічого не лишилося від того обличчя, яке він побачив на галявині, коли з’явилася Ела. Зараз це інше обличчя, інші очі. На мить у Віктора в душі ворухнулася тривога. Та він одразу ж відігнав її: ввижається. Новий світ, яскраві враження. Враження міняються — от і все. Міняються.

Вони вийшли з лісу, опинилися на схилі пагорба.

Проте і звідси Віктор не розрізняв міста серед зелені. Або місто саме було зеленню: бані — крони дерев, вежі — як кипариси. Але музика…

— Чуєш? — Ела зупинилася.

Здається, це був гомін. Не пташиний галас. Не політ вітру. І не гамір натовпу.

— Що це? — запитав Віктор.

— Я ж говорила тобі, — відповіла Ела, — місто.

Вони увійшли в місто.

Нічого подібного Віктор не сподівався зустріти. Не було вулиці, хідників. Не було пішоходів, транспорту. Направо, наліво од Віктора, Ели стояли — будинки не будинки — острівці зелені у вигляді альтанок, гостроверхих пагод. Скидалося на підстрижені садівником групи дерев. Жодної одрізаної гілки. Гілки прилягали одна до одної, находили одна на одну, утворюючи живу цупку тканину.