Читати книгу - "Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов"

досі в науці способом переборює і поглинає здобич, яка втричі більша за самого мисливця! І про цей таємничий, незвичайний спосіб полювання він змушений був дізнатися з, може, неточної розповіді хлопчика, майже ще дитини, замість того, щоб самому побачити його! Невдалий день! Жахливий… жахливий день!

Зоолог оглянувся, пробіг затуманеними очима по товаришах, що зібралися біля скелі і гаряче обговорювали сьогоднішні незвичайні пригоди, і раптом схвильовано закричав:

— Товариші, де ж Горєлов? Горєлов ще не повернувся!..

Всі розгублено глянули на нього, потім навколо себе.

Горєлова, справді, не було серед них.

Розділ ІІІ
ПОХОВАНІ В МУЛІ

Біль в нозі минув безслідно, і Горєлов, розтинаючи плечем воду, легко крокував по кам'янистому, що помітно знижувався, проходу, лавіруючи серед уламків, які вкривали дно. Стіни ущелини, нерівні, з багатьма виступами, то зближувалися, то розходилися.

Через чверть години безперервної ходьби Горєлов помітив свою помилку: за поворотом перед ним несподівано виникла гладенька, немов оброблена гігантською сокирою, стіна. Далі йти було нікуди, і він повернув назад. Дійшовши до виходу, Горєлов зупинився і задумався. Поки повернеться решта товаришів з розшуків, мине ще чимало часу. Було б непогано використати цей час для розшуків в інших ущелинах. Так, це було б непогано… у всіх відношеннях… А якщо, до того ж, пощастить знайти Шелавіна саме йому, Горєлову?.. Він яскраво уявив собі, який це буде для нього тріумф. Крім того, якщо казати правду, йому було шкода цього простодушного, запального і нехитрого, як дитина, чоловіка. Звичайно, це дрібниця, але все ж жаль…

Горєлов рішуче повернув праворуч, пройшов повз четвертий і п'ятий проходи, які повинні були обслідувати Матвєєв і Білоголовий, і заглибився в наступний, шостий.

Незабаром Горєлов помітив, що вода навколо нього стала каламутнішою, а світ ліхтаря все більше забарвлюється в жовтооранжовий колір. На дні, спочатку у ло-говинах і виїмках, потім і на рівних місцях, з'явився мул — щільний, злежаний. З кожним кроком товщина мулистого шару все зростала, і хмарки, що здіймалися під ногами, робилися густішими.

«А течія?.. — промайнуло в голові Горєлова. — Хіба тут немає течії?»

Стіни все більше зближалися, виступи на них висувалися в ущелину все далі і часом щільно змикалися над головою в Горєлова. Зрештою, видно було, що їх висота і товщина пояснювались нашаруваннями мулу, що лежали, немов величезні шапки. Іноді на Горєлова, коли він про ходив під ними, падали шматочки мулу, які тут же танули, не дійшовши до дна.

Горєлов не звертав на це уваги. В ньому зростала впевненість, що саме тут треба шукати Шелавіна. Він протискувався між виступами стін, перелазив через уламки скель. Голова його палала, піт заливав обличчя, дихання ставало важким, переривчастим.

З оранжової імли несподівано виліз високий мулистий горб. Горєлов насилу підіймався на нього. Мул тут був чомусь не такий, який зустрічався досі. Ноги тонули в його пухкій, наче бездонній глибині, не знаходячи собі опори внизу. З надзвичайними зусиллями Горєлов виповз, нарешті, на вершину горба і став на ноги, по коліна загрузнувши в мулі. Задихаючись, він оглянувся ї, піднявши очі, побачив раптом над своєю головою склепіння, його вигляд вразив Горєлова. Склепіння було не гранітночорне, що матово вилискує під проміннями ліхтаря, а сіре, немов з сирого цементу, з великими, неправильної форми вибоїнами. Здавалося, час ще не встиг загладити їх різких, кутастих обрисів, і вони зяяли в склепінні, як свіжі відкриті рани.

Горєлов повернувся в тісному просторі тунелю, сильно, із дзвоном вдарившись металевим ліктем об виступ стіни. В ту ж мить він з жахом побачив тонку звивисту щілину, що раптом з'явилася у склепінні. Раніш ніж він встиг зробити рух, величезна сіра брила з м'яким шумом відокремилася від склепіння і обрушилась на нього. Горєлов відчув сильний удар, який збив його з ніг, і страшний біль у скроні.

«Обвал…» промайнула в нього майже байдужа думка. І все зникло в чорній, що окутала свідомість, млі…

* * *

Лежачи на боку, в тому ж положенні, в якому був придавлений брилою, що зірвалася, Горєлов зробив зусилля, щоб піднятися, і зараз же знеможено опустився.

«Здається, поранений… Несерйозно, мабуть… Від удару об виступ телефону… Що робити? Чи товстий шар мулу наді мною?.. Треба викликати на допомогу… Сам не виберусь».

Слабість ще дужче охопила тіло, голова опустилася в липку теплу калюжу крові. Горєлов закрив очі і кілька хвилин лежав без сил, без думок…

«Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу-бу…» пролунало звідкись невиразне бурмотіння.

«Треба кликати на допомогу…» повернулася до Горєлова попередня думка, але невистачило сил, щоб промовити бодай одне слово. Він міг тільки прислухатися до цих незрозумілих звуків, які, здавалось, народжувалися в шумі крові, що билася в скронях. Бурмотіння раптом припинилося, але дзвін в голові лишався.

Горєлов спробував заговорити:

— Алло!.. — слабо й глухо пролунало під шоломом! — Алло! Говорить… Горєлов…

Він змовк і прислухався. Відповіді не було.

«Не чують… Надто тихо… Треба голосніше…» подумав Горєлов, намагаючись заспокоїти себе. Помовчавши хвилину і зібравши сили, він крикнув, як йому здавалося, на повну силу:

— Товариші!.. До мене… на допомогу… мене засипало… обвал…

Стомлений цим зусиллям, він знову замовк і з калатаючим серцем довго прислухався.

Німа тиша — безмежна, непорушна — панувала навколо. З заплющеними очима, нерухомо лежав Горєлов. Повільно поверталися думки.

«Не чують… Чому?.. Зіпсувалося радіо?.. Що ж робити?.. Що тепер робити?..» Думка працювала все дужче і настійливіше.

«Бу-бу-бу…» глухо донеслося знову звідкілясь знизу. Горєлов злякано підняв голову, відірвав її від шолома. Незрозумілі звуки припинилися. Горєлов був тепер переконаний, що це не галюцинація, не шум, не стукіт крові в голові, як йому досі здавалося. Ні, звуки йшли звідкись зовні,