Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

була дорослою, навчалася у випускному класі, мені тоді, зі своєї сходинки восьмикласника, здавалося, що у випускних класах навчаються майже боги, яким дозволено правувати принаймні своїм життям – а це було суттєвим дорослим досягненням. А ще вона була весела та вродлива. На мій погляд. Висока, струнка, зеленоока. І мружилася на чоловіків, як кицька. Можливо, я навіть був трохи закоханий. Мати знала, що вона мені подобається, тому попросила Лариску, щоб та зі мною поговорила як «старший товариш», попрацювала розвідницею.

Я не знав про мамчині наміри і дуже здивувався, коли Лариса подзвонила мені та запросила пройтися містом. Не скажу, що аж так хотілося зустрітися, але цей дзвінок мене інтригував, вона була справжня доросла красуня, і я погодився.

Зустрілися ми в парку. Лариса здалася мені приголомшеною та сумною; як виявилося згодом, вона тоді вперше посварилася зі своїм хлопцем, і це її бентежило. Вона мовчала, і я мовчав. Мати, коли дізналася, що я зустрічаюся з Ларисою (я не хотів говорити, але мені були потрібні гроші, які дід мені давати відмовився, бо вчора я обізвав його бридотою), дала мені вдосталь грошей (чим здивувала мене), щоб я «гідно пригостив доньку її подруги». І зараз я плентався поруч із Ларисою, сумною, мовчазною та гарною, і не хотів запрошувати її в кіно або до кав’ярні. Мене від того всього вернуло. Вона запропонувала піти на стадіон, подивитися на тих, хто займається спортом. Напевне, хотіла, щоб я на когось відволікався.

На стадіоні було повно людей. Хтось дійсно тренувався, дехто сидів, цмулив пиво та гриз насіння, інші співали пісні, а деякі – везунчики – цілувалися. Незабаром до нас підкотився кремезний дорослий хлопець і почав клеїтися до Лариски. Спочатку вона виглядала байдужою до всіх його витребеньок, допоки він не сказав, що може засунути свій кулак собі в рота. І ми не повірили. А він почав це демонструвати і впорався!

Не знаю, чому саме в той момент, але я спитав у неї ледь чутно: «Слухай, а тебе ніхто ніколи не називав останньою сволотою?» – «Що-що?» – перепитала вона, і я повторив. Вона посуворішала і спитала в мене: «А тебе ніхто ніколи не називав останнім ідіотом?» – «Ні», – розгублено промовив я. «Вважай, що вже назвали».

Я почувався жалюгідним. А вона встала, всміхнулася до Впихувача-Кулака-до-Рота і пішла з ним у бік планетарію ласувати чорносливом зі збитими вершками. А я залишився на самоті та плакав, як останній ідіот. І думав, як вона могла бути такою нечуйною дровинякою? Як узагалі вона мені могла подобатися, чому я хотів довіритися їй?

Згодом усе з’ясувалося, ми навіть пореготали з цього. Річ у тому, що насправді я наважився та вирішив поділитися з Ларискою приватною інформацією. Хотів розповісти, що ця дівчинка Оля (Олена, Людмила?), у яку я був закоханий, назвала мене останньою сволотою, бо я запізнився до неї на день народження. Це мене вразило, але я хотів дізнатися: якщо дівчата таке кажуть, то що це насправді означає і чи можна виправити ситуацію? А почав розмову я саме так, тому що ніяковів, вагався, а «остання сволота» глибоко засіла в моєму мозку і першою виперлася назовні. Натомість Лариска подумала, що останньою сволотою я вважаю її. І, звісно, їй це не сподобалося. Та й кому б заімпонувало? До того ж вона звикла, щоб її слово було останнім, та й узагалі робила послугу моїй мамі, зустрічаючись зі мною, тому, не вагаючись, і запитала в мене про останнього ідіота.

«Мене ніхто останнім ідіотом та сволотою не називав, – сказав мені на це Милиця. Він слухав дуже уважно, випив п’ять філіжанок чаю. Не те, щоб я рахував, але… – Мене колись назвали свинею обісраною та пнем обриганим, а ще глистом у скафандрі. І піпеткою, як я міг забути про піпетку? Це було дуже образливо. «Тихо будь, піпетко!» Утім, те, що я тут навів, найм’якше, чим мене називали, було ще дещо крутіше, хочеш, розповім?» – додав він. «Дякую за інформацію, залиши всі ці бридкі вислови при собі поки що, якщо можеш», – промовив я. Аякже! Щоб Милиця та й не згадав, як його обзивали – це вже був би не Милиця.

«О’кей. Я про інше хочу поговорити. Навіть із цієї історії випливає, що людям важко зрозуміти одне одного. Хтось говорить: «Хліб», а в кожного з нас виникає величезна кількість асоціацій, іноді дуже дивних». – «До чого це ти? І які асоціації, ще й величезна кількість, можуть виникнути з приводу хліба? Хліб – це є хліб». – «Різні. Але я не про це зараз. Я маю на увазі твої стосунки з Шу. Можливо, усе те, що тобі не подобається, має своє просте пояснення. І все зовсім не так, як тобі видається». – «Та я ще намагаюся стриматися! Я не хотів тобі розповідати, але ти на мене тиснеш, постійно поводишся так, щоб я почувався, так-так, останньою сволотою. Тому зараз я розповім тобі про труси, тоді побачимо, що ти співатимеш про свою любу-кохану Шушечку».

«Про труси?» Що не кажіть, а слово «труси» для кожного хлопця як казкова жива вода. Милиця мало не підстрибнув. «Ти хотів знищити не тільки її смугасті светри, а й труси? І після цього ти хочеш сказати, що вона тебе не цікавить як жінка?» – «Вона не цікавить мене ні як жінка, ні як рослинка, ні як тваринка, ні як щось іще. Узагалі не цікавить. Затям це. Але це не значить, що вона не цікавить когось іншого». – «Про що це ти?» – «А от про що. Учора ми сиділи з нею за столом. Вона допомагала мені дещо второпати у фінансовому звіті нашого лондонського офісу. Раптом їй подзвонили на мобільний». – «Бачиш, вона навіть перекладати тобі допомагає! Прагне бути корисною. Мені б так хоч раз у житті хтось допоміг!» – «Та чекай! От їй телефонують, вона слухає, слухає, потім дивиться на мене, відкочує свої джинси, зазирає туди і переказує комусь, які на ній труси!» Ага, Милиця мовчить, бо він приголомшений! «І які?» – нарешті прокльовується він. «Що?» – «Труси?» – «Ти гадаєш, я це пам’ятаю? А тебе не дивує, що жінці мого