Читати книгу - "Фіолетові діти"

Я вже пристойно совала предмети, вміла безпомилково зчитувати емоційний стан людини (але це, здається, я завжди вміла), бачити, хто «світиться» (тепер можна викинути «шукача» на смітник), а більше в мене нічого до ладу не виходило.

Сьогодні ми в мене вдома відпрацьовували левітацію. З предметами. Я знайшла свої старі пластмасові кубики, Кирило каже, що вони ідеально пасують. (Саме на таких він у дитинстві й тренувався).

Мене вони слухаються зовсім погано. Повиснувши декілька секунд, грюкаються додолу.

І так декілька разів.

І так весь час!

Скоро прибіжать сусіди з нижнього поверху…

Я сиджу перед купою кубиків, схрестивши ноги «по-турецьки», та в розпачі вже починаю, як мала, кусати собі нігті.

— Розумієте, щоб добре вправлятися зі своїми здібностями, потрібно бути неемоційною, — вкотре пояснює мені Кирило. — Якщо ви роздратовані або злі — у вас нічого путнього не вийде. Хіба що зруйнувати щось. І якщо подумаєте: «Яка я крута!» або: «Як класно я це можу!» — ви теж утратите контроль. Тому треба, щоб у цей момент зовсім не було емоцій — ні хороших, ні поганих. Ніяких.

— Як це можна побороти свої емоції? З ними ж що більше борешся, то вони сильніші,— бурчу у відповідь.

— А ви не боріться, — незворушно знизує плечима Кирило.

— Як це?

— Дуже просто. Слідкуйте за ними.

— І все?

— Я ж кажу — це просто.

— Авжеж просто. Що простіша порада, то важче її виконувати… — знову бурчу я.

Сьогодні я роздратована, і зла, і емоційна — все докупи. Я ніяк не можу переступити певну межу. Я застрягла. Я майже фізично відчуваю перепону, вона в’язка, пружна, вона не пускає мене вперед.

Здається, ми обидва знаємо, що мені заважає. Переді мною стінкою стоїть захисне поле — поле абсолютного страху…

— Пам’ятаєш, як у Стругацьких? — кажу Кирилові та цитую: «Сказали мені, що ця дорога приведе мене до океану смерті, і я повернув назад. З тих пір тягнуться переді мною криві глухі манівці». Так і в мене…

— Ні, я не читав Стругацьких… — каже Кирило, тре лоба, втуплюється поглядом в розкидані кубики і серйозно продовжує: — Але й справді, заковика в… океані смерті. Чого ви боїтеся? Зникнути? Чи змінитися? Нічого у світі не варте того, щоб боятися. Тим більше, не можна боятися власних здібностей…

Я похнюплено мовчу.

— Прийміть свій страх. Не боріться з ним. Це лиш емоція… Просто слідкуйте за тим, як він вас поглинає… Коли ви його розчините в собі, вивільниться додаткова енергія.

— А про дороги… — веде далі Кирило. — Де ви бачили ті прямі дороги? Яку б дорогу ви не вибрали, вона нагадуватиме, скоріше, ті самі криві манівці чи стежку в горах. А попереду — суцільний туман, що вкриває ріденьку рослинність, і провалля, що хижо чатують за кожним кроком. Сухе дерево на дорозі виникає з туману просто перед носом. Каміння сиплеться з‑під ніг. А ти йдеш за вогником, що блимнув на вершині. І ніколи не знаєш, що за мара чекає тебе за мить… От, десь так.

Кирило замовкає, лягає на спину, підкладає руки під голову і дивиться в стелю та повільно підсумовує:

— Заасфальтованого шосе ніхто не обіцяє… Зате можу гарантувати — буде цікаво…

Він повертається до мене, бере кубика, що лежить поряд, і кидає мені. Кубик не долітає, зупиняється перед моїм носом і починає крутитися. Я ловлю його розтуленою долонею.

— Я теж так хочу…

— Скоро зможете! Обов’язково, — Кирило швидко підхоплюється на ноги й подає мені руку: — Та на сьогодні, здається, досить! Пішли, прогуляємося.

Ми йдемо вулицею. На початку березня увечері ще трохи прохолодно. Кирило в короткій куртці. Він без шапки, і його ніс трішки почервонів від холоду. Надворі вогке повітря. І пара здіймається від його дихання. І від мого теж.

Попереду біля магазину з багато вбраною вітриною, що світиться вогнями і розкішшю, зупиняється приголомшливо гарна червона машина. Її дверцята відчиняються вертикально вгору. І з машини виходить… Майя.

Ми підходимо трохи ближче. Я придивляюся до її стрункої фігури.

Вона вбрана незвично — у поспіхом накинутий чорний довгий плащ поверх такої ж за кольором вечірньої сукні. Майя ненадовго зупиняється біля авта, поправляє зачіску, та дарма: її довге темне волосся знову розвіває вітер. На високих підборах і в прикрасах, що блищать на глибокому декольте, вона виглядає, як молода голлівудська зірка.

Червоне і чорне… Гарні декорації.

Тим часом за Майєю з машини поспіхом вилазить і Арсеній. Він намагається щось сказати їй, мабуть, повернути до авта, але вона пручається. Говорить йому щось емоційне. Її слова не долітають до нас, нам нечутно… Але видно, як вона розмахує руками в нього перед носом і відштовхує його. Потім Майя розвертається та йде. Арсеній, трохи постоявши, знову сідає в машину.

А Майя проходить повз магазин, і під її поглядом, який здається, сипле іскри, лускає вітрина. Спочатку лінії нагадують тоненьку павутинку на склі, а потім скло розпадається на дрібні друзки, що сунуться додолу. А ще згодом скалки скла, як градинки невеликого розміру, зі дзвоном осипаються на плиточки тротуару. Люди, що йшли вулицею, злякано зупиняються.

Майя йде далі — і на розі цього ж магазину з банкомата, повз який вона прямує, просто на вулицю починають сипатися гроші. Вони вилітають зі швидкістю автоматної черги. Зраділі раптовому щастю перехожі кидаються їх ловити та збирати з асфальту. Майя презирливо кривиться і зникає за рогом.

Червоне авто ще деякий час стоїть, а потім теж розвертається і їде в протилежному напрямку.

— Ого! — вихоплюється в