read-books.club » Сучасна проза » Діти морських туманів 📚 - Українською

Читати книгу - "Діти морських туманів"

190
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Діти морських туманів" автора Клод Кампань. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 70
Перейти на сторінку:
торкнулися шрама, що лишився після аварії, і тоді ніби чийсь далекий голос озвався до мене. Мені подумалося: якщо повсякденне життя в Голубці почало налагоджуватися, віднаходити барви колишньої любові, то чи не тому, що Ян з властивими йому великодушністю і благородством примусив мене прийти на допомогу Феркам, щоб знову зажевріли в їхньому родинному вогнищі іскорки надій? І невже ж тепер він сам викликав таку бурю, яка загрожує згасити таємний жар моєї душі? Ні, це неможливо! Мабуть, тут є щось, чого я не знаю, не розумію…

— Давіде, чи Гаррісони й справді нічого не розказали вам про причину його від'їзду?

— Нічого.

Швидка, нервова відповідь. Почувається, як у ньому закипає гнів. Якби в цю мить увійшов Ян, у Давіда, напевно, вирвалися б проти нього слова тверді й важкі, як кулі.

Крістіна, процідивши каву, розставляє на столі чашечки, пропонує одну мені. Я дивлюся Крістіні в очі, виразно читаю в них, що втеча Яна приголомшила й розчарувала її. Вона поділяє моє страждання, але на свій лад:

— Погані новини, Фанні,— це як повінь, що прорвала греблю. Здається, вистояти неможливо. Тоді треба зробитися маленькою-маленькою, згорнутися клубочком десь у кутку й чекати, поки прошумить над тобою грізний вал, поки пом'якшиться сила удару.

Мої предки-корсари передали мені в спадок зовсім інші гени, і голос крові владно наказував мені реагувати інакше. Усе моє єство повставало, вимагало дії, і я запитала Давіда, чи хоч догадався він уважно оглянути все, коли був у Яновій кімнаті. Може, там лишилися якісь сліди… Я раптом згадала, як колись, одного зимового дня, на горищі мукомельні в Аллангемі оглядала строгий бівуак дикуватого непокірливого принца і як багато він розказав мені про свого хазяїна.

— Авжеж, я піднявся в його кімнату і оглянув її! Мадам Гаррісон сама запропонувала мені це, коли побачила, який я стурбований…

— І що ж?

— Ніяких слідів, як ти кажеш. Хіба що тільки зображення фараона на стіні,— ти ж добре його знаєш, — з його загадковою фізіономією могла б дати якийсь ключ до цієї загадки.

Ніяких слідів…

Є речі, про які люди повідомляють, не чекаючи довго. А є такі, що в них не наважуються одразу признатися…

Згодом я дізналася, що перед тим як відплисти на «Торільді», Ян запакував усі свої речі: одежу, пластинки, книжки. Дві валізи, з якими він приїхав до Кале, рюкзак, напханий його светрами, були в кімнаті, коли приходив Давід! Очевидно, їх приготували, щоб, як тільки продзвенить телефонний дзвінок з Бергена, відправити залізницею…

Лишилось тільки недбало прикріплене чотирма кнопками до стіни, — Давід мені не збрехав, — зображення єгипетського фараона Ехнатона. Та навіть якби я й побачила його на власні очі, яку призвістку могло б воно мені дати, — єдина річ, що уникла цього вихору, коли Ян гарячково пакував речі, лаштуючись у дорогу? Може, Янові просто забракло часу перед від'їздом? А може, це було бажання відрізати все, що могло воскресити в пам'яті минуле, якщо вже він вирішив — раз і назавжди — перегорнути цю сторінку свого життя…

Розділ одинадцятий
«ЯКБИ ВІН ПОПРОСИВ ПРИЇХАТИ,
Я ПОЇХАЛА Б ЗАВТРА Ж…»


Переді мною стоїть старомодний шкіряний саквояж — він зберігся, мабуть, ще з часів Наполеона III, — і я навмання дістаю з нього маленький дитячий капор, обшитий по краях мереживною оборкою.

— Це «шарлотка», старовинний капелюшок з воланами, — мовить Годлен. — Можливо, «шарлотка» належала бабусі д'Юберсан, коли вона була малою дівчинкою.

— Матері твоєї матері?

— Бабусі моєї матері! Алікс-Марі д'Юберсан. Цей маєток був її власністю.

Я кладу назад ще такий гарний капелюшок, який колись прикрашав маленьку Алікс-Марі, і намагаюсь не втратити інтересу до всього, що оточує мене, до цього незвичайного, казкового мотлоху, зваленого на горищі в Рейд'єрі. Це Годлен затягла мене сюди: їй так хочеться відвернути мене від сумних думок хоч на кілька годин. Я машинально нахиляюся над шкатулкою, де лежать різні листи, запрошення, весільні аксесуари, пожовклі фотографії. Чи будуть коли-небудь весільні аксесуари у дівчини на ім'я Фанні Ле Марруа?.. Думкою я зараз у відкритому морі, на борту корабля, якого я і в очі не бачила, хоч назва його каменем давить на серце.

Годлен гладить мені руку, стискає пальці. О вірна шкільна дружба, ти стаєш ще вірніша й палкіша в чорні дні.

Я опановую себе й усміхаюсь їй.

— Це було горище багатьох поколінь одної родини. Тут, мабуть, повно всіляких скарбів!

— Коли ми були малими, Нікола і я, то часто приходили сюди, порпалися у скринях і любили переодягатися в смішні костюми. Улітку мама посилала нас на горище по банки з варенням або я вилазила з нею вішати білизну. А то ще приносили сюди різне непотрібне хламіття. Бачиш отой мотлох у кутку?..

Вона показує на купу шор, вуздечок і ще якоїсь кінської збруї. Трохи осторонь — віялка для очищення зерна, цинкові ночви, величезна сільничка, маслоробка, прес для меду, — усе це, видно, давно вже валяється тут без ужитку.

— А гратися? Хіба ви ніколи не приходили сюди гратися?

— Звісно, гралися! Насамперед у піжмурки. Подумай лишень! Горище завдовжки тридцять три метри — над будинком, клунею, сараєм. Спочатку — засіки з зерном, потім — сховище для фруктів, а далі — комірчина, де висять вінки цибулі, часнику, нелущена квасоля, горох, безсмертники, конопляне прядиво і ще всяка всячина! Нарешті, оцей куток, де ми стоїмо, захаращений різним мотлохом, який ти називаєш скарбами.

Вона сміється, б'є кулаком об пузатий матрац, перев'язаний вірьовкою посередині й причеплений до бантини.

— Таких матраців тут висить аж чотири. їх чіпляли під покрівлю, щоб не заводилися пацюки. Аби ти знала, як я їх боялася, коли мені було років шість і я залазила сюди сама… — її сміх дзвенить переливчасто,

1 ... 51 52 53 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти морських туманів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діти морських туманів"