Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Якусь мить він вагався, тоді простягнув склянку, щоб йому налили ще, і випив залпом.

— Чудово, — сказав він. Очі в нього прояснилися, і на обличчі почав з’являтися рум’янець. Його погляд, у якому майнуло ледве вловиме схвалення, ковзнув нашими обличчями. Тоді Мандрівник озирнувся на теплу та зручну кімнату.

— Зараз я помиюся й перевдягнуся, — знову заговорив він так, ніби знаходив слова навпомацки, — тоді спущуся сюди і все вам поясню. Залишіть мені трохи баранини. Ви не уявляєте, як мені хочеться м’яса.

Він глянув на Редактора, який був у нього нечастим гостем, і поцікавився, як у того справи. Редактор хотів щось його запитати, але Мандрівник у Часі перервав його.

— Кажу вам, — вимовив він, — зі мною все просто чудово! За хвилину все буде в нормі.

Поставивши склянку, він пішов до сходів. Я знову звернув увагу на його кульгавість і на тихий звук його кроків. З місця, де я стояв, можна було побачити його ступні. На них не було взуття — тільки пара подертих, заплямованих кров’ю шкарпеток. Двері за ним зачинилися. Мені хотілося піти вслід, але я згадав, як він ненавидить, коли його особі приділяють забагато уваги. Десь із хвилину я провів у повному заціпенінні. «Вражаюча поведінка видатного науковця» — ця фраза, вимовлена Редактором, який мав звичку формулювати свої думки у формі газетних заголовків, повернула мою увагу до вечері й товариства.

— А що взагалі сталося? — запитав Журналіст. — Він ходив жебрати? Я щось нічого не втямлю.

Я зустрівся очима з Психологом і в його погляді прочитав віддзеркалення власних думок. Я думав про те, як Мандрівник у Часі болісно шкутильгав, піднімаючись сходами. Мені здається, що більш ніхто не помітив його кульгавості.

Першим, хто відійшов від подиву, був Медик. Він подзвонив у дзвоник, щоб подавали гарячу страву (Мандрівник у Часі не любив, коли слуги самі підходять до столу під час трапези). Редактор, пробурмотівши щось собі під ніс, взявся за ніж і виделку, Мовчазний Чоловік теж почав їсти. Вечеря тривала. Спочатку розмова була обривиста, час від часу хтось виказував подив. А далі Редактор усе-таки не втримав своєї цікавості.

— Наш друг заробляє собі на життя жебрами? Чи він просто став частіше навідуватись до винного льоху? — поцікавився він.

— Мені здається, що це якось пов’язано з Машиною Часу, — сказав я і повів далі розповідь про події минулої зустрічі, розпочату Психологом. Нові гості поставилися до неї відверто скептично.

— Що це взагалі за подорожі в часі? Хіба може людина під час роботи над таким парадоксом забруднитися з голови до ніг? — заперечив Редактор. Коли ж до нього нарешті дійшло, що саме маю я на увазі, він почав знущатися. Мовляв, невже в майбутньому немає щіток для чищення одягу? Журналіст теж нізащо не хотів цьому вірити і насміхався разом з Редактором. Вони обидва належали до нового типу журналістів — дуже веселих і зухвалих.

— Повідомляє наш спеціальний кореспондент із післязавтра, — сказав — точніше, прокричав — Журналіст у ту мить, коли Мандрівник у Часі повернувся до кімнати. Він був одягнутий у звичайний костюм, і нічого, крім виснаженого вигляду, не нагадувало про зміни у ньому, які мене так вразили.

— Слухайте, — весело мовив Редактор, — ці добродії кажуть, ніби ви щойно повернулися з подорожі в середину наступного тижня! Тож розкажіть нам про успіхи нашого любого Роузбері[16]. Скільки візьмете з нас за цю інформацію?

Мандрівник у Часі мовчки сів на призначене для нього місце. На його обличчі була звична усмішка.

— Де моя баранина? — сказав він. — Як же добре знову встромити виделку в м’ясо!

— А як же розповідь? — прокричав Редактор.

— До біса розповідь! — відповів Мандрівник у Часі. — Я зголоднів. Не скажу ані слова, поки не поповню свої артерії пептоном[17]. Дякую. І передайте, будь-ласка, сіль.

— Тільки одне питання, — сказав я. — Ви подорожували в часі?

— Так, — відповів він з набитим ротом, кивнувши.

— Я б заплатив по шилінгу за кожен рядок цієї історії, — сказав Редактор.

Мандрівник у Часі підсунув склянку до Мовчазного Бороданя, який у цю мить уважно роздивлявся його обличчя, і постукав по ній нігтем, від чого той перелякано здригнувся і налив йому вина. Решта вечері минула в атмосфері ніяковості. Щодо мене, то в голові у мене виникало безліч запитань, і я ледве стримувався від того, щоб їх озвучити. Здається, з іншими було те саме. Журналіст намагався розрядити обстановку, розповідаючи історії про Гетті Поттер. Мандрівник у Часі всю свою увагу присвятив їжі; він накинувся на неї з такою пожадливістю, ніби тиждень нічого не їв. Медик курив цигарку, крізь вії спостерігаючи за Мандрівником у Часі. Мовчазний Бородань здавався ще незграбнішим, ніж зазвичай, і без кінця пив шампанське тільки через те, що хвилювався.

Нарешті Мандрівник у Часі відсунув тарілку вбік і подивився на нас.

— Гадаю, мені слід вибачитися перед вами, — сказав він. — Просто я дуже зголоднів. Зі мною відбувались дивовижні речі.

Він дістав сигару і відрізав кінчик.

— Але ходімо в кімнату для куріння. Моя історія занадто довга, щоб розповідати її над купою брудного посуду.

Виходячи, він подзвонив у дзвоник, і ми пішли за ним до сусідньої кімнати.

— Ви розповіли Бленку, Дешу і Чоузу про машину? — запитав він мене, вмощуючись у м’якому кріслі. Імена, які він перерахував, належали трьом новим гостям.

— Але ж це просто парадокс, — сказав Редактор.

— Я не хочу сьогодні сперечатися, — відповів Мандрівник у Часі. — Я не проти