Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

— Ніяких проблем, — сказав. — Як вирішиш, так і буде. А не захочеш, також твоя воля.

— Тобто тобі байдуже чи образився? — спитала обережно.

— І не байдуже, і не образився, — сказав, усміхаючись. Бо чого б мав ображатися?

— Чоловіки бувають настійні у своїх химерах, — усміхнулась і вона. — Але ти не такий, правда? Неревнивий і делікатний.

Фразу збудувала чудово: у першій частині звіщала, що добре знає чоловіків, притому у множині; друга частина застерігала, що це не має мене вражати, бо дав клятву на неревнивість, а третя, про делікатність, була мазком меду, щоби присолодити цю пілюлю. Але я вже до таких речей почав звикати, як кожний нормальний хворий до пілюль; отже, трути, захованої під медом, уже й потребував, як наркоман, а це значило, що все було нормально.

І ми нормально розлучилися, на пероні підставила щічку, я ту щічку поцілував, двері електрички розсунулися й забрали її з моїх очей, і я подумав, що до її від’їзду ми зустрінемося не більше як двічі, а як після таких бурхливих пристрастей мені залишатися самому? Знову прокинувся безпричинний страх а чи передчуття, що загублю її, адже вона — ніби пташка, яка прилітає до в’язня з одиночної камери: хоче — прилетіла, а хоче — зникне, і все не у волі в'язня, а таки пташки. Поки що прилітала справно, поїдала крихти з мізерної в’язничної пайки, заспівувала й щебетала, відтак зривалась і летіла у свій світ, в’язневі цілком чужий і невідомий. Отож мусив сидіти у своїй в’язниці й чекати тих прильотів, бо це неабияка втіха. І довго, нестерпуче її чекав, хоч добре відав, що ці прильоти до часу, бо між ними поставлено тверду загорожу ґрат, які годі розбити і мені, і їй. Зрештою, коли б ті ґрати й розбив і повернувся б додому, то як би тут пташку розшукав чи втримав? Розклав би на неї сильце, зловив би й посадив до клітки? Тоді вона б із принуки й справді оселилася б у домі, але чи співала б та щебетала, та й чи вживала б через дикість свою хай і значно кращий харч, ніж ті в’язничні крихти? Адже є пташки, що до неволі звикають, а є цілковито дикі, які неволі не терплять і в ній жити не можуть. І вся проблема в тому, що в’язень — у людському тілі, а вона у пташиному, а це значить, що єдиною істотою вони ніколи не стануть.

Ось про що я думав і яку дивну алегорію вимислив, стоячи на мості й дивлячись, як у далині зникає електричка, завозячи мою пташку на ії terra incognita[4]: сили затримати пташку в її вільному польоті не мав, але чи й праг? Безсумнівно, незважаючи на повне розуміння абсурду ситуації. Отож мені й залишалося, що сумно провести її, оту пташку в небі, очима й повернутись у тюремну камеру.

Але дістав і сатисфакцію, бо цього вечора господиня допустила мене до свого сімейного фотоальбому, а родинні альбоми мене завжди вабили — це своєрідний музей днів чи моментів, які хоч і застигли непорушно, вихоплені з рухомої дійсності, але не зникли до часу, доки їх зможе втримувати на собі папір. Зрештою, ветхі фотознімки можна перезняти, але зображення на них буде блідіше, бо й непорушно застиглі миті теж піддаються законові всетлінності — тут уже нема ради. Ось чому, коли потрапляв у чийсь дім, мені хотілося добутися фотоальбомів, байдуже, чи ці люди споріднені зі мною, а чи ні. І це попри те, що сам фотографуватися не любив, тож і власного фотоальбому не мав. Зрозуміло й чому: не мав тут, у Києві й біля нього, ані родини, ані дому.

Тепер, у похилих літах, такий фотоальбом у мене склався, здебільшого це були групові світлини, зроблені під час численних наукових конференцій, при зустрічах із колегами, що жили не в нашому місті чи й поза межами України і з якими мав наукові контакти. По смерті матері я забрав собі трохи наших родинних світлин, хоч, правду кажучи, брат їх мені рішуче дати не бажав, виділив тільки ті, котрі були в дублях: є там ще молоді наші батьки та й ми, діти, є фото вакаційні, бо брат, завівши численну родину, розжився на фотоапарата й ретельно фіксував усі приїзди знайомих та родичів, а найбільше етапи виросту своїх дітей; до речі, цими фотокартками ділився зі мною охоче, бо друкував їх не в одному примірнику. Серед цього накописька збереглася єдина Íрина фотокартка, яку подарувала мені під час поїздки до Житомира, бо захопила їх з собою кілька. Але про те ще розкажу, тут тільки звідомлю, що нечасто її розглядав, бо завжди, коли траплялася на очі, відчував недовідомий біль та й нехіть. Але тепер, пишучи цього скрипта, невеличке те фото вийняв і заклав за скло стелажа із книгами, але це було тільки напочатку; згодом знову сховав, можливо також через спалахи болю, які воно в мені викликає.

Той же фотоальбом, оправлений старим вилинялим оксамитом, що його показала господиня, розглядати було по-особливому цікаво, там-бо побачив картини життя, мені цілковито незвісного. Господиня звідомила, що збереглися світлини не всі; передчуваючи близький арешт, її чоловік частину знищив: не бажав, щоб через свій зв’язок із тими чи тими людьми останнім трапилася біда. Отже, її чоловік належав до шляхетних людей, які пильно бережуть честь. Його самого було кільканадцять відбитків: у групових світлинах та індивідуальних. Найдавніша — його батьки, дід із бабою і він разом з іншими дітьми — родина увіч була інтелігентна, середньої, як то кажуть, руки. Кілька дитячих зображень у різних ситуаціях, потім він — гімназист і студент, як сказала господиня, Київського комерційного інституту, в уніформі цього закладу: чорна студентська куртка, очевидячки, з оксамитовими вилогами (вони були світлішого кольору) і золотим значком; на голові — картуз, також обшитий оксамитом. Було тут і групове фото, де стояв гурт студентів.

— Оце, — показала господиня на одного із них, що стояв посередині, — Саватій Березняк, голова української громади