Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Спробуйте через Ніццу, — попросила Гізела.

— Не працює лінія. Мабуть, туди теж висадились американці.

Гізела поглянула на Хорста. Той розвів руками.

— Нічого не зробиш. Доведеться почекати, доки вони прийдуть і в Мюнхен.

Вийшли на набережну. Яскравий диск сонця торкався на обрії вод Лігурійського моря. Під монакською скелею ще курів збитий американський літак. З моря дув теплий сироко. Він поборов знесилений містраль і загнав хмари за хребет Мон-Ажелю. Схили гір, порослі вічнозеленими чагарниками камінного дуба, маквиса, лаванди, дикої фісташки і розмарину, золотилися в низькому промінні вечірнього сонця.

— Ти говориш так, ніби справді хочеш, щоб американці швидше прийшли у» Мюнхен, — з докором сказала Гізела.

— Мені нічого іншого не лишається.

— А ти подумав, що буде з нами?

— Я давно про це не думаю. Принаймні американці не посадять мене в тюрму або в будинок для божевільних.

— А на які гроші ми житимемо?

— Не знаю. Якщо твій батько не дурний, то він уже поклав гроші у швейцарський банк. Так що тобі хвилюватись нема чого.

— А чому повинна хвилюватися тільки я? Адже ми тепер подружжя.

— Запам'ятай, Гізі, твої гроші мені не потрібні. І те, що я взяв у тебе, я віддам.

— Як хочеш, але мені здавалося, що після того, як ти став моїм чоловіком, ти мусив би думати про те, з чого ми житимемо.

— Тобі не здається, що ти дуже поспішаєш нагадати про мої обов'язки? — запитав Хорст. В його голосі відчувалися роздратування і злість. — Я не просив тебе тягти мене до собору. Не знаю чому, але ти сама хотіла нашого шлюбу. Ти його маєш.

У ньому все більше закипала злість на неї, на себе і на весь світ.

— Колись я був для тебе казковим принцем. Потім став коханцем і, нарешті, чоловіком. Але ніколи ти не любила мене. Вся твоя любов і жертовність вигадані. Ти пишалася перед подругами своїм таємним коханням зі мною і не любила мене. Потім ти втекла зі мною від батька, і це теж лоскотало твоє самолюбство, але ти не любила мене. Зараз ти домоглася нашого шлюбу і сама не знаєш, потрібен він тобі чи ні, бо все одно не любиш мене. Ти любиш тільки себе і знаєш лише одного бога — своє неймовірне честолюбство. Що ви, фон Глевіци, дали мені? Твій брат за ламаний гріш продав мене гестапо, твій батько запхав мене у свою лікарню і чекав, поки я і справді збожеволію, ти обплутала мене своїми облудними словами про любов. Що ви ще хочете від мене?

— Не кричи, Хорсті, на нас звертають увагу.

— Хай чують усі, яку штуку втяла зі мною, дурним і довірливим хлопчиськом, добропорядна родина фон Глевіців.

— Схаменися, що ти кажеш, Хорсті. Я не можу чути твоїх слів. Це неправда.

— Ні, на цей раз правда! Гірка правда, і ти сама знаєш, що це так. Але віднині буде все інакше. Досить!

Він різко повернувся і пішов через парки Ла-Кондаміна до Монте-Карло. Гізела хотіла бігти за ним, але не змогла. Схилилася на поручні набережної і заплакала. Спочатку вона лаяла себе за те, що розпочала цю розмову, потім дорікала Хорстові за несправедливі обвинувачення, але згодом зрозуміла, що він має рацію. Ніби збоку вона дивилася на себе і думала, що, мабуть, і справді ніколи не любила Хорста. Від цієї думки їй стало легше. Сльози поступово висохли. Гізела вийняла з сумки пудреницю і заглянула в дзеркальце. Очі почервоніли, повіки припухли від сліз, на щоках патьоки туші. Вона витерла туш, напудрила носа і пішла дорогою через міст над бурхливим Гоматом. Сонце вже потонуло в морі, але небо ще було зовсім світле. Його відблиск лежав на воді, немов тонка металева фольга. Гізела подумала, що завтра знову зійде сонце, життя не зупинилося, воно іде вперед. Їй захотілося випити чогось міцного, і вона звернула в бар, яких було так багато на центральній вулиці Монте-Карло.

У той вечір Хорст уперше зайшов до казино. Блукаючи парками, скверами, сновигаючи набережною, він звідусіль неодмінно натикався очима на модерне, набундючене, крикливо розрекламоване творіння Шарля Граньє. Дивно було, що цей талановитий француз, автор прекрасного будинку Паризької опери, міг створити такий незграбний, без міри і смаку розцяцькований будинок. Усередині казино справляло більш пристойне враження. Широкі мармурові сходи вели до гральних залів, концертних приміщень. Хорст піднявся по сходах. Газети, радіо, реклама Монте-Карло на всі лади кричали про святість цього храму фортуни. Зал, до якого зайшов Хорст, був щедро оздоблений ліпкою і картинами великих фламандців, обставлений старовинними меблями.

За довгим дубовим столом сидів сухорлявий жрець фортуни — круп'є. Він чомусь схожий на камердинера фон Глевіців — старого Ганса. Таке ж благородне байдуже обличчя, такі ж пишні бакенбарди і розшитий галунами сюртук. Перед ним — рулетка: коло розбите на 37 секторів, по краю якого пускають кульку. До неї прикуті запалені пристрастю очі гравців. Кулька декілька разів обертається по колу і знесилена падає в одне з відділень. Просто і трагічно. Щоразу кулька виграє для двох — для щасливця і для казино. Той, хто виграв, наступної хвилини може все програти, а казино не програє ніколи, воно завжди у виграші.

Хорст десь читав, що власник грального дому — «Анонімна спілка морських купань», але в Монте-Карло всі знали, що найбільший пакет акцій тримає Ватікан. Недарма тут на запитання, хто виграв, відповідь одна — папа римський.

Спочатку Хорст не виявляв особливої цікавості до гри, його тішили гравці. За столом зібрався напрочуд дивний і різномастий букет типів. Якийсь пан з гладкою, вкритою рясним потом лисиною марно намагався зобразити байдужість на своєму рухливому французькому обличчі. Юнак з мармурово-білим лицем весь час ставив на одну і ту ж цифру і незмінно програвав. За його стільцем стояла висока