Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Ближче до людей! — крикнув він і навіть зробив крок до слухачів. Їх було тільки троє! Дідусь років вісімдесяти, сухий, лисий, з запалим ротом. Бабуся приблизно такого ж віку, дуже товста, з маленькими, залитими жиром оченятами. Дідусь намагався слухати, нахиляючись уперед і навіть спрямовуючи долонею величезне, бурякового кольору вухо до промовця, а бабуся зовсім байдуже сиділа, схиливши голову, час від часу зітхаючи.

А третього хлопці знали. Це був воротар Рисєк. Він граціозно вмостився на підвіконні.

Прихід хлопців був великою сенсацією. Чергове зітхання старенької перетворилося в крик: «ах!» Дідусь роззявив рота, навіть Рисєк пожвавішав і плюнув за вікно.

Промовець глянув на хлопців.

— З держгоспу? — радісно вигукнув він. — Прошу, прошу! Я спеціально чекав на вас, щоб розпочати. Ні, ні, не сумуйте: те, що я говорив, — це так тільки, щоб скоротити час. Принесіть стільці для громадян!

Але стільців не було. Хлопці сіли, двоє на підвіконні біля Рися, двоє на письмовому столі. І Пурхала розпочав свою лекцію про роль державного апарату в перетворенні суспільної моралі.

Він базікав чверть години, півгодини. Хлопці спочатку намагалися слухати, але потім цих слабких істот почали мучити великі фізіологічні потреби.

Голод був першою, найдокучливішою, гострою потребою, від якої рябіло в очах, гуділо у вухах. Він був невідступний, жорстокий, бездумний. Голод погіршив їх самопочуття, до того ж далася взнаки ожина. В животах бурчало. Андрійко мимоволі розпустив пасок. Потім раптом Куцик підняв два пальці.

— Ну? — неохоче запитав Пурхала. — Тобі щось незрозуміло?

— Ні, ні, пане директоре… я тільки на хвилину хотів би вийти…

Пурхала скривився, і Куцик, як звичайний злочинець, пригинаючись вибіг з. кімнати.

Ще страшніша доля чекала інших. Хлопці вже не слухали лекції. Мліючи від болю, Андрійко зігнувся, підтягнув коліна під підборіддя. Здісь поклав гарячу долоню на живіт; на якусь мить це допомогло. Але Войтек не витримав і підніс руку.

Пурхала саме говорив про сучасну молодь.

— Чого їй бракує, — кричав він, вимахуючи рукою в напрямі скоцюрбленого Андрійка. — Стійкості, характеру! В цьому відношенні старше покоління ще довго буде для неї недосяжним прикладом! Палка любов до знань, невпинне піклування про свою освіту, незрівнянна наполегливість у переборенні перешкод — риси, якими відзначається наш персонал місцевої промисловості, — тут лектор махнув рукою в напрямі старих, які, справді, набагато спокійніше переносили його промову, — повинна заохочувати нашу молодь… Наш шановний Міхал Казубек, незважаючи на свої сімдесят вісім років, день у день приходить сюди і… Що таке?

Тут капітулював Здісь. Андрійко тримався найдовше, і тому саме на нього — історія людства знає не одну таку несправедливість — Пурхала накричав. Коли закінчилося, нарешті, двогодинне навчання, Пурхала дуже кисло глянув на хлопців, які, похнюпивши голови, стояли перед ним.

— Я дуже розчарувався в вас, — сказав лектор. — Я вас так сердечно прийняв… А ви… — він махнув рукою і відвернувся.

— Ми, пане, не навмисно, — промурмотів Едик, — слово честі!

Пурхала презирливо махнув рукою.

— Не в цьому справа! Ви мені зіпсували звітність.

Він відвернувся і, сумно опустивши голову, пішов у свій кабінет.

Трохи збентежені тим, що заподіяли Пурхалі кривду, хлопці вийшли на вулицю. Тут їх наздогнав Рисєк. Він був дуже сердитий.

— Чорт з ним! — крикнув воротар. — Тікайте від цієї зарази! Колись він пропонував мені посаду замісника керівника! А тепер, коли я дав маху і ляпнув, що втік з Галвунів, він, бачте, хоче мене посадити на планування. І ще обов'язково треба слухати його лекції. Авжеж, дудки! Їду в Піш!

Хлопці побажали йому щасливої дороги.

Вже минула перша година, коли мандрівники, одержавши, нарешті, в касі гроші, зайшли в місцеву їдальню.

В найтемнішому кутку похмурого приміщення, сповненого густого капустяно-бігосового запаху, вони помітили світлу лисину Пурхали. Сам Пурхала був червоний і дуже балакучий. Порожня чвертка на столі красномовно пояснювала цю метаморфозу.

Побачивши хлопців, він замахав руками, вимагаючи, щоб вони сіли поруч. А коли вони це зробили. Пурхала почав говорити відверто.

— Я чесна людина! — сказав він з самого початку. — Інший брав би цифри для звіту з стіни, із стелі! Я — ніколи! Те, що я пишу, — святе для мене! І саме тому ви мені зробили так боляче!

— Але в чому ж справа? — Куцик благально склав руки.

— Через вас я програв змагання з Ольшинкою Голдапською! — простогнав Пурхала. — Через вас і через цього самого Рихліка!

Він опустив голову, сповнений такого болю, що Куцик не витримав і почав його втішати.

— Пане керівник, це ще можна виправити, слово честі! На наступному навчанні ми вже висидимо…

— Справді? — крикнув Пурхала. — Ну, так я побіжу дзвонити Рихліку. І ще сьогодні вдень. Ще не все втрачено! Дякую вам, хлопці! О чотирнадцятій збори в мене! Привіт!

Не встигли хлопці отямитися, як Пурхала вибіг з їдальні.

— Ну й тюхтій! — накинувся Войтек на Куцика. — Влипли ми через тебе!

— Справді! — додав Здісь.

Куцик розгубився, але ненадовго. За хвилину блискавичне рішення промайнуло в його очах.

— Встати! — крикнув він. — Всі за мною, до «Аталанти», бігом марш!

Підбігаючи до пристані, Здісь — він був попереду — зупинився так раптово, що Куцик, який біг слідом, наскочив на нього. Але хлопці не посварилися, бо дивна річ привернула їх увагу.

На «Аталанті» хтось був! Повернувшись до них спиною, невідомий чогось шукав під дошками палуби. А чортова Суламіф навіть не гавкнула!

Хлопці навшпиньках пішли вперед. До яхти лишалося кілька метрів, коли чоловік підвів голову і побачив хлоп-пів. Він зніяковів і став червоний мов буряк.

Хлопці теж розгубилися. Вони знали його: це був той самий чоловік, який