Читати книгу - "Малий апокаліпсис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну як, Губерте? — мовив я впівголоса. — Набігався по світах за своє середньотривале життя. Набігався по нашому маленькому мікросвіту міста, що конає посеред Європи. Що гнало тебе вперед, яка сила, яка віра?
Хтось розпачливо зітхнув. Я підняв голову, але то тільки якась із машин, може, штучна легеня, штучна нирка або штучне серце, один зі штучних органів людини змінив ритм, як змінюють утомлену руку.
— Ну, що, монаше занепадницької доби, Савонароло кінця старого світу? Марне було твоє життя, мізерне існування, нещасна доля. Ти завжди був проти, тож казали, що постійно змінюєш погляди. Притлумлював у собі людські прагнення, а, може, філістерські звички і в ближніх своїх викорінював міщанина або філістера. Мало хто любив тебе, багато хто ненавидів. Любили тебе абияк, ненавиділи з усієї сили. Яка моральна логіка керувала твоїми вчинками, блідий мій, сумирний, нелюдський докоре сумління?
Тоді звідкись із напівтемряви підлоги з’явився Пікусь, який потрапив сюди тільки йому знаними шляхами. Почав нюшити з нашорошеними вушками високі, потворні ноги тих ліжок, якісь відра, згортки бинтів. Машини рівномірно сапали, мигочучи слабенькими лампами.
— Коли ти почав друкуватися в еміграції й тутешньому самвидаві, мистецькі урядові салони глузливо зареготали, що ти прагнеш собі компенсацій, що підлизуєшся до вільного Заходу, що хочеш на політиці збудувати свою літературну кар’єру. Коли студенти ночами розмножували тебе на гектографах, коли старі маніячки крадькома виклацували на машинках твої есе, коли твої плоди, твої розпачливі думки й безнадійні надії розходилися по всій країні тиражем у кілька десятків примірників, твої колеги, твої вірні друзі, вартові народного вогнища, весталки вітчизняної ватри, поринали у двозначний, але добре оплачуваний флірт із безмозким режимом. Лізли вгору на батьківщині, згортаючи до кишень грошву і визнання, лізли вгору за кордоном, використовуючи підтримку режиму, дипломатію, готівку, величезну державну машину. Вони багатозначно підморгували у вільному світі, мовляв, вони оті моральні сили творять і їх очолюють. А тобі, бідако середньовічного виховання, тобі не шкодували копняків ані одні, ані другі. Тиснеш на важіль, що замкне твою долю. І з яким сальдо? Чи хтось розцвів у тих наших казематах, окрім мене? Чи хтось увійшов до вогню, аби згрішити й образити Бога, окрім мене?
Пікусь сів посередині залу. Не дивився на мене, не дивився на вмираючих. Підняв голову і втупив очі, мов пацьорки, у зеленаву кахляну стелю, в зеленаву барву безнадійної надії.
— Маєш рацію, шантажисте, що вмираєш. Вислизаєш крадькома, мов сантехнік, що не зумів полагодити кран. Світ вирівнявся. Немає злих і добрих. Є великий, нещасний натовп, який топчеться по власних ногах. Висохли і всякли в пісок забуття цілющі джерела колишньої моральності. Нема звідки черпати, нема того місця, де можна освіжитися. Нема прикладу, нема натхнення. Є тільки ніч. Ніч байдужості, ніч апатії, ніч хаосу.
На столику під зіпсованою лампою стоїть канцелярський календар. Пожовклий, з загнутими краями, покреслений чиєюсь рукою. На ньому дата 22 липня 1979 року, ще одна з багатьох дат, які нас оточують.
— Зарано ти вмираєш, Губерте. Усі вони, свідомі лакизи часу або історії, всі вони чекають твоєї голови. Вони жадають, аби ти їм скорився і визнав їхню правоту. Вони хочуть повісити на груди скальп із твоєї голови, як іще один орден. А, може, ти вже скорився? Може, ти життям платиш за капітуляцію?
Гіпсові ноги Губерта злегка тремтіли. Простирадло повільно зсувалося, відкриваючи зарослі, мертві литки. Десь стукнули двері, але Пікусь не змінив позиції на середині залу. Нахиливши вбік голову, дивився у стелю або в щось таке, що було над стелею.
— Губерте, ми з тобою були найдальші й найближчі. Без тебе мені було б зле на землі. Тобі без мене було б зле на тому світі. Пора прощатися на коротку мить, поки змигне мертвим оком Господь.
Я підвівся, підійшов до узголів’я. Машини не надто сильно шарпали тією сивуватою головою з обличчям, спотвореним болем або очікуванням. Я нахилився, торкнув устами зимне і мокре чоло. Не мав на це бажання, але знав, що так треба.
Тоді Пікусь почав вити. Вив, ніби на місяць, на оті зелені кахлі надії. А я чомусь боявся заборонити йому це. Тож завмерлим серцем слухав жалобний гімн пса Пікуся, який пропав і несподівано знайшовся.
Коридором хтось ішов непевними кроками. То був молодий лікар у несвіжому халаті. Мабуть, ми перебили йому сон, бо позіхав так щиро, аж тріщало йому в щелепах.
— Хто вам дозволив? До того ж із псом? — лікар дихнув на мене запахом медичного спирту. — Це реанімація!
— Ви бачите той календар? — спитав я.
— Бачу, — відповів той здивовано.
— Це сьогоднішня дата?
— Хіба я знаю? Ви повинні вийти з залу.
— Я прийшов попрощатися з товаришем. Це був пророк. Хотів вивести нас із неволі.
— Котрий із них?
— Той посередині.
— Ага. Щиро кажучи, ці машини створюють лише видимість життя. Він уже далеко. Ви розумієте.
— Ні, він не був пророк. Це був, можливо, порядний чоловік, а, можливо, й маніяк. Це був скромний докір сумління, а, може, маяк сумління, який виникає час від часу перед нашими очима. Просто відірваний шматок нашого спільного життєпису. Ах, як у мене болить голова.
— У мене теж болить, — утішив доктор. — І слушно, бо що б то було, якби після чарки не боліла. Мусить бути хоч якась справедливість, ні?
— Так, у кінці; десь у незнаному кінці мусить бути справедливість.
— Я його не буду мучити, хоч у нього ніщо вже не болить, — молодий лікар кивнув на розшарпаного Губерта. — О сьомій відімкну.
Пікусь трохи притих, болісно скімлячи й поглядаючи в наш бік.
— А ви не могли б о восьмій?
Лікар полоскотав Губертові закляклі ступні і тверезо подивився мені в очі.
— Ви ще маєте надію?
— Ні. Але мені дуже залежить на тому, щоб о восьмій.
— Шкода апаратури.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий апокаліпсис», після закриття браузера.