Читати книгу - "Ходіння по муках"

Телєгін метався по брустверу, як сліпий, і ніяк не міг відстебнути гранату, стрибнув нарешті в траншею і побіг, зачіплюючись плечима за липку глину, спотикаючись і кричачи на весь роззявлений рот… Побачив біле, як маска, обличчя чоловіка, що притулився у западині окопу, і схопив його за плечі, і чоловік, наче уві сні, забурмотів, забурмотів…

— Замовкни ти, чорт, не чіпатиму, — мало не плачучи, закричав йому в білу маску Телєгін і побіг, перестрибуючи через трупи. Але бій уже кінчався. Юрба сірих людей, покидавши зброю, лізла з траншеї на поле. Їх штовхали прикладами. А кроків за сорок, у критому гнізді, все ще гримотів кулемет, обстрілюючи переправу. Іван Ілліч, протовплюючись серед охотників і полонених, кричав:

— Чого ж ви дивитесь, чого ви дивитесь!.. Зубцов, де Зубцов?

— Тут я…

— Чого ж ти, чорт окаянний, дивишся!

— Та хіба до нього підступиш?

Вони побігли.

— Стій!.. Ось він!

З траншеї вузький хід вів у кулеметне гніздо. Нахилившись, Телєгін побіг по ньому, вскочив у бліндаж, де в темряві все тряслось від нестерпного грюкоту, схопив когось за лікті і потягнув. Зразу стало тихо, тільки, борюкаючись, хрипів той, кого він віддирав від кулемета.

— Сволота живуча, не хоче, пусти-но, — пробурмотів ззаду Зубцов і разів зо три вдарив прикладом того в череп, і той, здригаючись, заговорив: «Бу, бу, б у», — і затих… Телєгін пустив його і пішов з бліндажа. Зубцов крикнув навздогін:

— Ваше благородіє, він прикутий.

Незабаром стало зовсім світло. На жовтій глині було видно плями і патьоки крові. Валялось кілька обдертих телячих шкур, бляшанки, сковорідки, та, трупи, уткнувшись, лежали мішками. Охотники, розморені і мляві, хто приліг, хто їв консерви, хто обшукував покинені австрійцями сумки.

Полонених давно вже погнали за річку. Полк переправлявся, займав позиції, і артилерія била по других австрійських лініях, звідки відповідали мляво. Мжичив дощик, туман розвіяло. Іван Ілліч, спершись ліктями на край окопу, дивився на поле, по якому вони бігли вночі. Поле як поле — буре, мокре, де-не-де — обривки дроту, де-не-де — чорні слідр підкопаної землі та кілька трупів; охотників. І річка — зовсім близько. І ні вчорашніх величезних дерев, ні моторошних кущів. А скільки було витрачено сили, щоб пройти ці триста кроків!

Австрійці продовжували відходити, і російські частини не відпочиваючи переслідували їх до ночі. Телєгіну було наказано зайняти з своїми охотниками лісок, що синів на горбі, і він після короткої перестрілки зайняв його надвечір. Нашвидку окопались, виставили сторожову охорону, зв’язалися з своєю частиною телефоном, попоїли, що було в мішках, і під дрібним дощем, у темряві й лісовій прілі, багато хто поснув, хоч був наказ підтримувати вогонь цілу ніч.

Телєгін сидів на пеньку, притулившись до м’якого від моху стовбура дерева. За комір часом падала крапля, і це було добре, — не давало заснути. Вранішнє збудження давно минуло, і минула навіть страшенна втома, коли довелося йти верст з десять по розмоклих стернях, перелазити через тини й канави, коли затерплі ноги ступали куди попало і голова розпухла від болю.

Хтось підійшов по листю і голосом Зубцова сказав тихо:

— Сухарика хочете?

— Дякую.

Іван Ілліч узяв у нього сухаря і почав його жувати, і він був солодкий, так і танув у роті. Зубцов присів поруч навпочіпки:

— Покурити дозволите?

— Обережніше, дивись.

— У мене люлька.

— Зубцов, ти даремно все-таки убив його, га?

— Кулеметника отого?

— Еге ж.

— Звісно, даремно.

— Спати хочеш?

— Нічого, не посплю.

— Якщо я задрімаю, ти мене штовхни.

Повільно, м’яко падали краплі на пріле листя, на руку, на козирок картуза. Після галасу, криків, огидної метушні, після вбивства кулеметника — падають краплі, наче скляні кульки. Падають у темряву, в глибину, де пахне прілим листям. Шурхотять, не дають спати… Не можна, не можна… Іван Ілліч розліплював очі й бачив невиразні, мов позначені вуглем, обриси гілок… Але стріляти цілу ніч — теж дурне діло, нехай охотники відпочинуть… Вісім убитих, одинадцять поранених… Звичайно, треба б обережніше на війні… Ах, Даша, Даша. Скляні краплі все помирять, усе заспокоять…

— Іване Іллічу!..

— Так, так, Зубцов, не сплю…

— Хіба недаремно — вбити людину… У нього ж, мабуть, хатина своя, сімейство якесь там, а ти увігнав у нього штика, наче в опудало, — зробив діло. Я вперше як заколов одного, — потім їсти не міг, нудило… А тепер — десятого чи дев’ятого кінчаю… Це ж страхіття яке? Значить, гріх цей хтось уже взяв за це саме?..

— Який гріх?

— Та хоч би мій… Я кажу — гріх же мій на себе хто-небудь узяв, — генерал якийсь, або в Петербурзі який-небудь чоловік, котрий всіма цими ділами розпоряджається…

— Який же твій гріх, коли ти вітчизну борониш?

— Так-то воно так… я кажу, слухай, Іване Іллічу, — хто-небудь та буде за це винний, — ми знайдемо. Хто цю війну допустив — той і відповідатиме… Дуже відповідатиме за ці діла…

В лісі гучно ляснув постріл. Телєгін здригнувся. Пролунало ще кілька пострілів з другого боку.

Це було тим більш дивно, що з вечора ворога не було безпосередньо близько. Телєгін побіг до телефону. Телефоніст висунувся з ями:

— Апарат не працює, ваше благородіє.

По всьому лісі тепер кругом чути було часті постріли, і кулі чиркали по гілках. Передові пости підтягалися, відстрілювались. Біля Телєгіна з’явився охотник Климов, степовим якимось, божевільним голосом промовив: «Обходять, ваше благородіє!» — схопився за обличчя і сів на землю, —