Читати книгу - "Поріг безсмертя"

Господар безпорадно розвів руками.

— Чим же я можу зарадити? Перш ніж я туди доїду… А втім, ви казали, сеньйорино, що це якась банда засліплених фанатизмом мешканців Пунто…

Катерина не зводила очей з да Сільва.

— На жаль, я безсилий… — сказав да Сільва, ховаючи очі.

Катерина глянула на нього з відразою.

— Якщо ви відмовите… то… то…

Да Сільва раптом насупився. Але перш ніж він устиг щось сказати, я втрутився в розмову.

— Гадаю, сеньйор полковник зробить усе, що зможе!

— Ви, далебі, перебільшуєте, — да Сільва раптом змінив тон. — Адже ми не знаємо, чи ці люди взагалі дісталися до інституту. Може, вони вернулися… Або, в крайньому разі, виб'ють кілька вікон та й розійдуться по домівках.

— А якщо вони вдеруться в інститут? В лабораторію…

— Але ж професор Боннард сьогодні поїхав з інституту. Його бачили вранці в Пунто, а потім у машині на шосе. В машині були сеньйора де Ліма та Маріо…

— Йдеться не про них. В інституті залишилося всього кілька працівників. Адже сьогодні неділя… А якщо вони спробують вчинити опір нападникам? Не кажучи вже про знищення апаратури… Не знаю, чи усвідомлюєте ви важливість експериментів, які провадить професор Боннард?

Да Сільва пильно глянув на мене.

— На жаль, не знаю, — зітхнув він. — Але мені дуже цікаво… Адже ви перебули там ніч…

— Облишмо, нарешті, цю гру! — Катерина «є витримала. — Сеньйоре да Сільва! Невже ви не розумієте, що вам од цього все одно не буде. ніякого зиску? Навіть коли… — вона затнулась.

Да Сільва ледь усміхнувся.

— Вам дуже до лиця оце святе обурення, — сказав він спокійно. — Попри все раджу вам: беріть приклад із сеньйора адвоката. Він серед нас найрозумніший і скаже вам, що будь-яке звинувачення, висловлене при свідках, мусить бути зміцнене доказами. Інакше воно може обернутися проти обвинувача…

Вести далі розмову справді не було сенсу, а час спливав.

— Їдьмо! — промовив я підводячись. — Сеньйор полковник напевно зробить усе, що зможе…

— Звісно, я спробую… Я зараз же виряджу кілька чоловік, — підхопив да Сільва. — Вельми прошу вас, сеньйорино Далі, даруйте мені за нетактовну поведінку… — вклонився він Катерині.

Вона не відповіла. Одвернувшись від нього, ніби не помічаючи, поквапилася за Альберді до виходу. Господар мовчки йшов за нами.

Біля дверей він делікатно взяв мене за руку.

— Дякую вам, сеньйоре адвокате. І пильнуйте за Долорес. Вона мусить мовчати!

Я різко висмикнув руку і збіг сходами на ґанок.

Катерина й Альберді вже сиділи в машині.

Я дав повний газ і, проїхавши на всій швидкості через одчинену браму, повернув на дорогу. В голові шуміло.

Я був лютий на да Сільва, на Долорес, Альберді, Боннарда, на весь світ. А передусім на самого себе.

Не міг збагнути, як це, власне, сталося. Чому я дав себе вплутати в цю інтригу?

А може, я все-таки надаремне нервуюся? Можливо, цієї миті да Сільва вже з'єднується по радіо з своїми людьми?.. Можливо, зрозумів, що це безглуздо?

Катерина думала про те саме.

— Ви гадаєте, панотче, що він одверне напад? — почув я її сповнений тривоги голос.

— Не знаю… — глухо відповів Альберді.

Я гнав машину до шосе. Швидше б виїхати з лісу на відкритий простір.

Нарешті шосе! Ми спускалися з невеликого схилу — попереду вже виднілася темна смуга зелені, що обступала інститут.

Раптом серце в мене стислося. Над лісом здіймалася в небо хмара чорного, густого диму.

Отже, да Сільва не встиг. Та, певно, й не пробував. Пожежа спалахнула, мабуть, ще тоді, коли ми починали з полковником розмову. Він добре про це знав…

Ми обігнали машину з солдатами. Поміж кущами обабіч шосе шмигали якісь постаті.

— Хутчій! Хутчій! — розпачливо гукала Катерина.

Інститут був ближче й ближче. В повітрі вже пахло гаром, а хмара диму висіла високо над нашими головами.

Нарешті показалася будівля. Вітер дув із заходу, і лівого крила пожежа зовсім не зачепила. Її вже, напевно, пригасили, бо ніде не видко було полум'я. Тільки з головного входу і розбитих вікон другого поверху ще валив густий дим.

Я зупинив машину за кілька десятків метрів од інституту. Юрби вже не було. Лише кілька обсмалених чоловік, певно, інститутських працівників, бігали довкола будинку, гасячи пожежу.

По той бік дороги, неподалік бічної брами, якась дівчина перев'язувала голову закривавленому чоловікові. Поруч стояв начальник поліцейського поста зі своїм помічником.

Ми підбігли до них. Я впізнав пораненого — це був той самий молодий індіянин, котрий вчора ввечері пустив нас в інститут.

— Що з Браго?

Катерина була бліда, як смерть. Індіянин глянув на неї нестямним поглядом.

— Вони вдерлися… туди… вниз… Напевно, знали… У них був бензин… Я пробував їх затримати… — прошепотів він.

— Ми нагодилися вчасно, — хвалькувато сказав сержант. — Нам навіть не довелося застосовувати зброї. Вони відразу розбіглися. На щастя, зруйнувати будинку вони не встигли. Кілька чоловік побито. І поранено сеньйора доктора… — показав він на індіянина. — На щастя, ніхто не загинув!

— Не загинув… — повторив священик Альберді здавленим голосом.

Я мимоволі глянув на потрощені двері холу. Дим, що виходив крізь них з підвалу, ставав дедалі прозоріший.

Бестселер — популярна книжка, видана великим тиражем (тут і далі — примітки перекладача).