Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хе-хе, захистити… Десь місяць тому з моря в лиман зненацька вдерлася флотилія козаків. Так діти султана поспішили замкнутись у фортеці. Щоправда, гяури шкоди місту не заподіяли, але жаху на нас нагнали. З усього, вони заскочили в лиман аби перечекати шторм на морі… Корабель захопили, що з Кафи крам віз. Люди наші — турки, які на ньому були, встигли на каїках рибалок до берега дістатись, а греки, співвласники того добра, сподіваючись, що єдиновірці їх не скривдять, зостались. І, мабуть, ті зла їм таки не скоїли б, та знайшли в трюмі рабів…
— Так вони що, повбивали тих нещасних? — поцікавився Потурнак.
— Та ні. Тільки роздягли до голого тіла і повкидали в воду. І як ти думаєш, достойний, повелися при цьому яничари? Підняли бідолах на сміх, коли вони під стінами фортеці на сухе стали виходити.
— Багато було гяурів?
— Багато! На сорока їхніх суднах. Тисячі зо три. Дві доби стояли в Овидовім озері, а тоді вийшли в море, прихопивши з собою греко-турецький вітрильник.
— Дякую тобі, друже, що ти до мене з відкритим серцем… А тепер покажи моє помешкання.
— Ходімо… Іще скажу тобі, що у нас не так суворо з паранжею. Он татарки і зовсім без них ходять, і ніхто не вважає їх розпусницями.
— Мабуть, у вас тут і справді… Але мої жінки молоді, до того ж вродливі. Мало хто з чоловіків не затримає на них ока. А якщо ти дивишся на жінку з хіттю — ти вже чиниш перелюбство в серці своїм. Не спокушати ж мені чесних мусульман.
Тим часом кінський тупіт гучнішав і раптом біля воріт увірвався. Почулося важке гупання. Господар пополотнів.
— О, Аллах! — прошепотів він розпачливо, — чи тобі мало смерті моєї Меріам, що ти й це нещастя наслав на мене!?
— Хутчіш відчиняй, не зли дітей султана, — сказав Потурнак, а сам подивився на Приблуду, поглядом і спокоєм у голосі наказуючи не панікувати. Не кваплячись, вони зайшли в хату.
В прочинені ворота вдерлися троє кінних яничарів.
— Це ти, нікчемний шакале, дав притулок мандрівникові, котрий прибув сюди морем? — гарикнув один з них, ледь стримуючи білого жеребця, який басував під ним і гриз вудила. — Ну! Кажи!
Петро бачив крізь скло маленького віконця, як ураз змалів господар. Він, здавалося, ось-ось повалиться на землю. Та голос його не виказував страху:
— О, достойні боронителі віри, для мене свято бачити вас на своєму подвір’ї. Я й справді прихистив правовірного і його сім’ю.
Першою у Петра майнула думка, що яничари якимось чином довідалися, хто вони. Та здоровий глузд підказував, що такого не може бути. Адже корабель Ягджи-огли єдиний, що прибув до Акермана зі столиці. До того ж шлях морем найкоротший. Якщо припустити, що комусь у Стамбулі спало на думку перевірити усіх подорожан, які вирушили тоді зі Стамбулу, то наказ до Акермана надійде десь за тиждень.
Тим часом бородатий яничар, збитий з пантелику привітними словами господаря, уже спокійніше запитав:
— А де той чоловік?
— Зараз покличу… Е-гей, достойний! — гукнув господар.
Прочинились двері і в них з’явився Потурнак. В руках він тримав чітки і зосереджено перебирав пальцями чорні кульки. Уздрівши кінних яничарів, стримано уклонився.
— Радий бачити вас, о вірні захисники трону султана Амурата, хай Аллах продовжить його царювання до безкраю.
— Чи не той ти ходжи, що прибув на кораблі капудана Ягджи-огли? — запитав той самий бородань.
— Так, це я прибув на кораблі мого друга Ягджи-огли.
Обличчя яничарів, на яких доти було знати затятість і зневагу, просвітліли. Вони з цікавістю розглядали постать постояльця, яка сходила спокоєм.
— Імам запрошує тебе, достойний, на вечірню молитву до нашої мечеті.. Прислати по тебе чи сам знайдеш дорогу?
— Безмежно вдячний імамові і вам, діти султана, і вважатиму те спілкування великою винагородою за довгі дні тривог і поневірянь у штормовому морі. — Я сам прийду.
— Хай так буде! — сказав яничар, розвертаючи коня.
АКЕРМАН
…Церква була невелика. Потурнак сказав:
— Зайди та подякуй Богові за те, що він ось уже стільки лихих рук від нас відвів. Нічого не проси. Тільки подякуй. Я також дякуватиму, але не в храмі. Бо якщо зайду, то про це можуть довідатись у фортеці, де на мене чекають.
Сава поклав на тацю монету, що її дав Потурнак, і припалив дві свічки — за Микиту й за Стецька, тоді став навколішки, але що казати Всевишньому, не знав. Перед внутрішнім зором його промайнув увесь шлях, починаючи від татарського полону й аж до постоялого двору в Акермані. Із завмирання серця він спостерігав у сінешнє віконце, як гарцювали на подвір’ї коні трьох яничарів. Вершники мали великі білі чалми й плащі, під якими вгадувалися червоні ватяні халати. Те, що один з них казав, скидалося на рикання звіра, а Петро, який перед ним стояв, нагадував заклинача того звіра. З обличчя яничара зійшла лють. Скоро всі троє покинули постоялий двір… Над ними справді досі була десниця Батька Небесного, яка спочатку вивела їх зі сплюндрованого Сінопа, а потім привела на невільницький ринок у Стамбул, де він знайшов те, чого так спрагло шукав. Якась сила попереджала їх про лихо й прибирала з їхнього шляху чорні камені, об які вони могли спіткнутись. “Чому така милість до нас, Боже?” — запитав подумки Сава. “Тому, що тобою рухала любов, а не прагнення наживи чи помсти,” — відказало йому щось його ж — Савиним голосом. На мить він заплющив очі й побачив себе у храмі Софії в Константинополі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золото і кров Сінопа», після закриття браузера.