read-books.club » Сучасна проза » Гордієві жінки 📚 - Українською

Читати книгу - "Гордієві жінки"

189
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гордієві жінки" автора Жанна Куява. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 63
Перейти на сторінку:
й удоволені птахи, то стелилися низько над землею, голублячи крильми різнотрав’я, то звивалися високо в небі, заграючи з неугавним вітриськом… Мія слухала ті шалені звучання, ніби чудесні хороводи й піснеспіви, силкувалася впіймати добрим слухом бодай найвиразніші нотки, але губила їх ураз, ловила хутко інші, котрі так само миттю зникали й переливалися на нові, досі нечувані, магічні.

Дівчині тут сподобалося. Бо дихалося по-новому – не так стабільно однаково, як у Приградді, не так повносило і вільно, як у Криму, але заспокійливо, навіть заколисуюче, мов у бабиній люльці. Мія справді відчула себе зовсім малою, тільки-но ступила на цю землю…

Удома ти завше почуваєшся дитиною – чи тобі три літа, чи всі тридцять.


Айдер жив у тітки Ганни Деревій, котра є, як хутко з’ясували сестри Маковій, рідною Вікторовою матір’ю. Голосна й балакуча жіночка у квітчастому штурмаку вийшла назустріч гостям у накинутому на чистіші вбори пістрявому халаті, не дала й оговтатися після поїздки, лише скерувала, де помити руки, й хутко всадовила всіх за багатий святковий стіл. Якби не це, вона не вспокоїлася б і далі бігала б подвір’ям, знервовано заганяючи всіх до хати, мов дрібне талалайство, – у хлів на ніч на сідала. Коли Віктор сказав про це дівчатам, вони беззаперечно послухалися настирливу, але гостинну господиню.

Лише тоді, коли жінка трохи вгамувалася й усілася за столом, нагадуючи замучену няню в дитячому садочку, першими словами, що промовила трохи тихіше, були:

– Якії ж ви, дівчата, красовиці! – сплеснула при цьому в долоні, скріпивши відтак у кострубате переплетення покручені спрацьовані пальці перед самісіньким своїм дзюбатим носом. – Ох, таки видно, шо із самеї столиці прибули до нас! – допіру покрутила ще й головою. Обличчя жінки було розчервонілим і засмаглим, але тільки-но вона розширювала очі, по боках, біля скронь, з’являлися білі шви глибоких незагорілих зморшок. Ставало ясно, що темних сонцезахисних окулярів ця ґаздиня на поле до роботи не вдягала, як і решта полісянок, тому й засмагала, примружуючи й напружуючи щораз очі на пекучому, а восени й лагідному сонці.

Господар дому, котрий назвався дядьком Льонею, на відміну від дружини, був спокійним, говорив мало й через свою високу худючу статуру скидався, на думку близнючок, на казкового Франкового Журавля з повчальної повідки про нього та хитру «пригощальницю» Лисицю…

– А шо, Айдерку, котра із сестер твоя пасія? – Коли всі пригубили по першій склянці смачнючого виноградного домашнього вина й задзеленчали столовими приборами, господиня завелася знову.

Чорний поперхнувся – у горло втрапила крихта щойно відкушеного хліба.

Дівчата завмерли.

– Мамо, – серйозно мовив Віктор до сміливої, чи то пак нетактовної неньки-господині.

– Ой, то гарненьких мав би діточок, коби побрався з котроюсь, Айдерку, – повела своє невгамовна жінка. – Тільки, хіба схоче тут-ка жити? Не приїде вона з Кийова в село, Айдерку, хай навіть у райцентр, де ми поможемо тобі хатинку хоч маленьку збудувати… Чи приїде? То котра з них, синку? – звернулася, посміхаючись, до племінника.

– Тьоть Гань, ну, та… що ви… взагалі, – не знайшов що відповісти такий сміливий без тітки парубок.

– Такі красовиці, а приїхали, не погребували! – мовила далі господиня дому. – Люди як люди, не те шо наша невісточка, пані-всрані, пробачте, один раз за всі десять літ до свекрів зважилася-приїхала, – грізно мовила Ганна Деревій.

– Мамо, – посміхаючись, глянув на неї Віктор.

– Мамо-жмамо, – різко одказала та.

– Внучка ж приїжджає до вас, – нагадав Віктор.

– Внучка приїжджає, – підтвердила вона.

– І добре, – приязно глянув на матір Віктор. – Нащо вам іще хтось?

– Добре-добре, та недобре! Бреши не бреши, а мати всьо бачить і всьо чує серцем! Прошу-молю, покинь її нарешті, од дитини не одказуйся, але й себе геть під ноги не клади, топтатися отак-о по свему м’якому характеру не давай, – затим жінка скривилася так, ніби синову мармизку вдавала. – Нє, як це він із сім’ї піде! То не по-нашенському, так не по-волинському! Та нашо тобі тиї волинськії закони, як ти нещасний геть зусім! – зарюмсала, дістала рушник із приполу, неоковирно обтерлася.

– На кому женився, з тим і живе, – захистив сина батько. – Ти йому її не вибирала.

– А те, шо вона гуляє, то хай так і буде?! – скипіла господиня. – Хай дальше терпить?!

– Мамо, ви ж самі казали, що як женишся, то раз на все життя, що розвод – то тільки через ваш труп, що перша жінка – від Бога, друга – від людей, а третя – від чорта. Чи то не ви так казали? – син ущипнув матір нагадуванням.

– Казала, бо так думала й вважала, – не відмовилася від своїх слів господиня. – Мати хоче як лучче. Я думала, що то ти десь колись захочеш в гречку вскочити, того так і сказала, попередила, так би мовити.

Тепер поперхнулася Лія. Закашлялася так, що Айдер мусив швидко налити й піднести їй мінеральної води, а сестра Мія – постукати по спині.

– А вийшло, що то не ти, а вона в гречку скаче повсякчас. – Скинулося на те, що поки пані Ганна не виговориться, вона не примовкне й говорити про наболіле не перестане. – Бо ти в неї – не перший, ти в неї – непонятно який…

– Другий, – конкретизував син.

– Другий-другий, може, з десятий, ото в це я повірю! – укотре нервово скрикнула. – Сихоч[50] ти, Айдере, не женися на розведьонці! Сихоч ти знайди молоду і чесну дівчину! – махнула кулаком до племінника.

– А розведьонки, то що – не люди, тітко? – вирішив і собі вирізнитися сміливістю Чорний.

– Знать їх не хочу! Хай вони собі живуть, де хочуть, як хочуть і з ким хочуть, тільки в нашу родину їм дорога заказана! Хай вони до нас і носа не сунуть! – відказала на те пані Ганна. – Од них однії біди! Бо коли раз розвелася, то й другий раз розведеться, а мо’, третій і четвертий! А тобі страдай, як оно Віті!

– Я не страдаю, мамо, – так, ніби між іншим, зауважив син.

– Вітю, я життя прожила, ти думаєш, я не знаю, що таке людське щастя?

– І що таке людське щастя, мамо? – спокійно поцікавився син. Він так і не втратив рівноваги ні на мить.

«Оце так нерви!» – подумала Мія.

Лія тільки тихо пережовувала святкові й дуже ситні смаколики.

– Знайти другу половинку, створити міцну сім’ю, народити й виростити в здоров’ї славних дітей – ото і є для людини щастя, – відповіла.

– Мамо, у хаті гості, може, ми з ними ще про щось поговоримо? – запропонував Віктор.

– Тож сі гості – то твої товаришки,

1 ... 51 52 53 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гордієві жінки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гордієві жінки"