read-books.club » Сучасна проза » Щоденник злодія 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник злодія"

163
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Щоденник злодія" автора Жан Жене. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52 53 ... 71
Перейти на сторінку:
губу надміру пихатому Роберові якоюсь реплікою, але він лише усміхнувся. Здавалося, його не бридили ні хлопцева фамільярність, ні його пасивність. Якби я так повівся, то певен, це розлютило б його не на жарт. Так я дізнався про їхні амури. Можливо, Арман цінував мене як товариша, але, на жаль, я прагнув стати його любкою.

Якось увечері Арман чекав на мене, прихилившись до одвірка у позі яничара, охоронця садів. Я затримався на годину і був певен, що він вибештає мене, а то й стусоне; мені було жаско. Знизу, з останньої чи з передостанньої приступки сходів, я побачив Армана голим по пояс, його широкі штани з голубого полотна, що спадали на стопи, здавалося, правили за основу не для Арманового погруддя, а для його складених навхрест рук. Можливо, вище стриміла голова, не знаю, але я бачив лише його міцні, м'язисті руки, їхню важку рельєфну брунатну плоть, і одну з них прикрашало вишукане татуювання із зображенням мечеті з мінаретом, банею та пальмами, похиленими від самуму. На руки з шиї, певніше, з самої потилиці просто звисав, спадав, ринув довгий мусліновий бежевий шарф, яким обмотують голову легіонери чи солдати колоніальних військ, для захисту від піску. Його біцепси, притискаючись до грудних м'язів і цілком затуляючи їх, рельєфно випиналися. Ці руки жили своїм окремішнім життям, тобто, лежачи перед Арманом, вони правили йому за гербовий щит і скульптурну зброю.

Блискавична чи некваплива медитація про планетарну систему, світила, туманності, галактики ніколи не дасть мені убгати в себе весь світ і втішитися: перед Усесвітом я ніяковію, але звичайна ознака могутньої мужності підбадьорює мене. Тривожні думки та страх щезають. Моя ніжність — найдивовижніше втілення її предмета у мармурі чи в золоті у підметки не годиться тілесній моделі — обтяжує цю силу браслетами із вівсюга. Страх — через моє спізнення — примушував мене майже здригатися і, поза всяким сумнівом, посилював моє хвилювання, даючи змогу проникнути в його, того страху суть. Химерне плетиво неприродних рук було не лише невідпорною зброєю цього оголеного вояка, а ще й несло в собі спомини про африканські походи. Кінець кінцем, його татуювання — мінарет із банею — бентежили мене, нагадуючи про розлуку зі Оплітано, коли я споглядав Кадисовів відсвіт у морі. Я пройшов перед його очима, Арман не ворухнувся.

— Я спізнився.

Я не смів дивитися на його руки. Вони були такі дужі, що я завагався, чи, бува, не дав маху, звертаючись до його очей та вуст. Реальним у цих руках чи в тому, що вони виражали, був тільки їхній несподіваний скульптурний візерунок проти тулуба борця. Щойно руки розімкнулися, як пощезне і найглибша й найдостеменніша Арманова реальність.

Сьогодні я розумію, чому на цей вузол м'язів мені було сором дивитися — у них відкривалася Арманова сутність. Якщо королівське знамено з'являється у вершника, який скаче чвалом сам, нас охоплює тривога і ми скидаємо шолом, а якщо король несе його власноруч, це гнітить наші душі. Найкоротший шлях, що нам пропонує символ у руках того, кого він мусить означувати, як створює, так і руйнує поняття та річ, яку воно означувало. (А тут усе поглиблювалося ще й тим, що звивистий візерунок лежав на тулубі!)

— Я робив усе, що можна, аби прибути вчасно і спізнився не з власної вини.

Арман не відповів. Він і далі стояв спершись об одвірок, повернувшись до мене, мов на осі, всією своєю масою. Стояв неначе ворота храму.

(Мета цієї оповіді — приоздобити мої минулі авантури, тобто видобути з них красу, відкрити в них те, що нині викликає пісню — єдиного свідка цієї краси.)

Його руки залишалися згорнутими. Арман завмер як бовван Байдужості. Провісники ще чудовішої зброї, яка нехтувала тим, щоб заявити про себе, ховаючись за блакитною тканиною штанів, його руки викликали у пам'яті одну ніч — їхній бурштиновий колір, їхня масть, еротична маса (якось увечері, коли він лежав у ліжку, я мазнув по його згорнутих руках своїм членом, як ото сліпий розпізнає навпомацки обличчя, і він не посмів розгніватися), надто ж упливало на мене блакитне татуювання, засвічуючи в небі перші зірки. Під мурами цієї мечеті, підпираючи похилену пальму, один леґіонер часто чекав на мене в сутінках у тій самій незворушній і владній позі. Здавалося, він охороняє невидимий скарб, а сьогодні мені навернулось на думку, що він оберігав, усупереч нашому коханню, свою бездоганну цноту. Він був старший за мене. Він завше приходив перший на побачення в сади Мекнеса. З блудним поглядом — або ж споглядаючи світлу мрію? — курив цигарку. Так, щоб він залишався незворушно стояти на місці (він завжди здоровкався зі мною крізь зуби і ніколи не подавав руки), я дарував йому втіху, якої він жадав, поправляв штани і йшов собі геть. Як би я хотів, щоб він стис мене у своїх обіймах! Він був вродливий, і коли б мені довелося згадувати його ім'я, найперше зринуло б у пам'яті, що він заслуговував бути названим сином ненажери.

Споглядання Арманових рук, гадається мені, було того вечора єдиною відповіддю на всі метафізичні хвилювання. Заступлений ними, Арман зникав, руйнувався і воднораз ставав реальніший і дійовіший, чого вимагала від нього така персоніфікація, оскільки він був головним носієм цього герба.


По суті я зберіг про нього самого не дуже ясні спогади, пам'ятав хіба що те, як Арман відважив мені два чи три ляпаси, що з мого боку було б нечесно від вас приховувати. Він терпіти не міг, щоб я його змушував чекати бодай хвильку. Може, він боявся, що я зникну назавжди. Кілька днів я вдавав, ніби поблажливо пантрую за його сварками з Робером, але я страждав від любови, досади і лютощів. Цієї туги я сьогодні, можливо, без вагань позбувся б, сприяючи зляганню двох чоловіків, яких я любив: одного — за його силу, другого — за вроду. Таке милосердя, тепер вельми близьке моїй душі, дозволило б мені ощасливити не двох чоловіків, а істот іще бездоганніших, втілень сили та краси. Якщо перше і друге не можуть об'єднатися в мені, тоді хай моя доброта, поза мною, вміло зав'яже досконалий вузол — кохання. Я мав певні заощадження. Нікого не попередивши, ні Стілітано, ні Армана — ні Сільвії, ні Робера — я сів на потяг і повернувся до Франції.

У лісах Мобежу я зрозумів, що країна, яку я з такими труднощами покидав, цей звабливий край, за яким я раптом відчув ностальгію, перетинаючи останній кордон,

1 ... 51 52 53 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник злодія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник злодія"