Читати книгу - "Дім з вітражем"

— Як ти це все поєднуєш? — пошепки запитала я. — Скульптуру, лекції, історію Львова?

— До тридцяти років треба інтенсивно вчитися. А потім людина вже тільки перевіряє себе в ділі.

Мій час до тридцяти років уявлявся мені як довгий вузький коридор із безліччю напіввідчинених дверей з обох боків — на щастя, достатньо довгий, щоби тривожний момент «перевірки» надійно ховався десь удалині. Ми рушили в бік трамвайної петлі.

— А що б ти зробив, якби нині у Львові вибухнула польсько-українська війна? — запитала я.

— Я б застрелився, — відповів Микола голосом, наїжаченим суворою правдою, і владним жестом зупинив сімку, яка однаково мала кінцеву зупинку в тому місці, до якого ми якраз дійшли.

Новий будинок серед старої забудови називали «пломбою», хоча якби ми хотіли точніше дотримуватися стоматологічної термінології, його би треба було назвати радше «протезом». У нас не було сумнівів, що він сюди не пасуватиме, що в товаристві австрійських будівель шляхетного походження він виявиться байстрюком, тому очікування його народження, яке тривало всю весну, літо й частину осені, було цілком позбавлене радості. Почалося з того, що на вузенькій вуличці запанував гамір, то тут, то там проїжджали самоскиди з цементом, а за квапливо встановленим синім парканом раз у раз згинався у поклонах фальшивому божеству довгий жовтий кран.

Тієї весни Микола отримав термінове замовлення, і ми бачилися мигцем: удень — кава-еспресо в похмурих забігайлівках, що гордо називали себе «кафе», вночі — трава Стрийського парку: погано освітленого, погано прибраного, тихого; ця трава пахла бузком. Ми уникали підходити до мого дому через Абу та її обурені погляди, що концентрували всю її огиду і несприйняття нашого зв’язку. Ми також трималися віддалік Миколиної майстерні, бо він вирішив, що нова скульптура має стати для мене сюрпризом, відтак я побачу її тільки в променях цілковитої готовності.

Я погано переносила сидіння вдома ще й тому, що Аба почала гірше себе почувати. Ліки, які протягом останніх десятиліть давали їй полегшення, тепер перестали діяти, а нових не винайшли. Її боліли всі суглоби, а найбільше — маленькі кісточки, коліна і пальці. Доволі часто крізь прочинені двері я чула, як вона, лежачи на тапчані, тихо стогне від болю. Вона їздила на консультації до знайомих лікарів, але поверталася нерозраджена: ніхто не знав, що їй робити. У повітрі висіла безпорадність: я не могла зрозуміти, як мені зупинити її хворобу, що з кожним днем посилювалась, а вона не могла припинити мій роман, який, на її переконання, руйнував моє життя. Натомість я була впевнена, що те, що з нею відбувається, — також і моя вина.

Вуличка вібрувала і вдень, і вночі. Здригалася бруківка під колесами будівельної техніки, сигналили знервовані водії, які не мали як проїхати, резонували шибки в навколишніх будинках. Працювали бетономішалки, вібротрамбовки і віброкотки. Двигтіли відбійні молотки. Тряслися компресори. З грюкотом падали бетонні плити. У повітрі висіли хмари куряви. За зачиненим вікном сусіднього будинку металася літня жінка з криво приліпленим на чоло пожовклим компресом. Робітники, які викликали всі ці вібрації, не любили своєї роботи. Вони були вбогі, старі та ще й далеко від дому. Пізніше, коли стіни протеза-байстрюка почали виростати з землі та пнутися вгору, вони піднімалися на риштування без жодної страховки. Одного липневого ранку один із них упав і загинув. Він лежав на землі довго — всі бажаючі встигли роздивитися силует додаткової голови, що його поруч із розбитою утворила кривава калюжа, і сильно понищені чоботи з вкрапленнями чогось схожого на білу шкільну крейду. Для малесенької вулички це будівництво виявилося великим землетрусом.

Коли я питала Абу про самопочуття, вона ощасливлювала мене сухим звітом. Тепер вона завжди говорила до мене тільки в такий спосіб, і це мало означати, що вона на мене гнівається. Те, що вона позбавила мене любові, розривало мої нутрощі на шматки, та я знала, що заслуговую на це. Я почала говорити до неї холодно і по-хамськи, за кожної нагоди намагалася висміяти й образити її. Ми уникали будь-якої, навіть найневиннішої згадки про Миколу, хоча саме він визначав ритм життя кожної з нас. Того літа я дуже пізно поверталася додому, а вона ніколи не лягала спати, доки я не повернуся, чим доводила мене до шаленства. Прохання, крики, скандали нічого не дали — вона завжди чекала, поки не дочекається. Сиділа перед телевізором. Змовляла вервичку в колишній Прабабчиній кімнаті. Дрімала на дивані в середній кімнаті. Чаїлася між квітів на балконі. Коли я врешті-решт прокрадалася у квартиру — волога від поцілунків, наелектризована дотиками, розпалена оргазмами — вона мовчки кидала на мене похмурий погляд і врешті-решт ішла до себе, після чого жодна з нас однаково не могла заснути. Я пам’ятаю одну з найжаркіших ночей того липня. Ми довго поверталися з Миколою з іншого кінця міста, а потім так само довго стояли під моїм балконом. Було вже так пізно, що ось-ось мало стати рано, у жодному вікні не світилося, ми сховалися на моїй вуличці, ніби у величезній банці з-під кока-коли, зі стінок якої злизували рештки нудотного солодощу, простір всередині бляшанки весь аж стугонів від наших рухів, ми напівроздягнені доходили стоячи, а стара дерев’яна брама скавкотіла в такт нашого ритму. І тут я помітила, що вона дивиться на нас із балкона. Її голова, оточена роєм бігуді, виставала з-поміж вазонків, а блискучі скельця окулярів були спрямовані на нас. Ми стояли точнісінько під єдиним на всій вулиці ліхтарем, який світився. Я відчула сором і лють, і відтоді перестала з нею говорити.

У той період Микола проводив зі мною додаткові заняття з барельєфа, ми займалися меморіальними таблицями, які повигулькували в центрі як гриби після дощу або наче мухомори після Чорнобиля. Валерій Бортяков із Польського театру вигадав назву «різьблення у господарському милі», яка прижилася в середовищі. Коли хтось намагався відстежити походження тієї чи іншої таблиці, все виявлялося просто: кожен, хто мав гроші та бажання, міг піти в міську раду й отримати папери. Якщо постать, яку хотіли увічнити, була політично коректною, чиновники давали дозвіл.