Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Нам не пробратися туди! — зітхнув Денис.

— Може б, я і пробрався, — відповів Макс. — А як вивести звідти Пашка?

Арсеніка мовчки спостерігала. Потім промовила:

— Потрібно змусити вашого Пашка стрибнути зі скелі в воду, але там — русалки. Треба їх попередити. Отже, ми з Денисом вийдемо з дідусем у море, будемо біля отих скель. Русалки мене слухаються. А ти, Максе, почекай із годину, а тоді прокрадешся туди і знайдеш свого Пашка. Як хоче вирватися звідси — хай стрибає.

Денис відмовлявся залишати друга і покладати на нього все найважче. Однак його переконали, що тут він не зможе нічим допомогти, хіба зашкодить. Отже, він пішов з Арсенікою.

Макс крався вздовж огорожі, ховаючись у траві. Кіт побачив вузьку щілину під огорожею і взявся рити там землю. Все тіло боліло від бою зі щуром, однак невеличкий підкоп вдався. Макс заліз на територію копальні. Давно некошена трава і обережність допомагали йому пройти повз охорону. Вже неподалік від скель, де працювали ув’язнені, ховатися було важче — між камінням траплялися відкриті місця. Макс чекав, поки ніхто не дивитиметься в його бік, і перебігав від каменя до каменя. На щастя, незабаром знайшовся Пашко. Він працював, похмурий і мовчазний, як усі тут. Сподівань на визволення він давно вже не мав. Макс причаївся за каменем поближче до Пашка, нявкнув. Пашко побачив кота, що зараз же зник у схованці, і посміхнувся. Схоже, впізнав. Справді, ось намагається підійти ще ближче. Та хлопця спіткала неприємність: наглядач підбіг, схопив Пашка за руку і викрутив її за спину. Пашко зціпив зуби від болю, але терпів.

«Треба його виручати!» — вирішив Макс. Він налетів на наглядача, атакуючи його зубами й кігтями. Той не сподівався на такий напад, відпустив хлопця і спробував скинути з себе кота.

— Пашко, стрибай у море! — заволав Макс. — Стрибай!

Хіба ж він знав, що Пашко схопить його і побіжить із ним.

— Ні! Ні! Відпусти мене! — репетував Макс, але було пізно. Пашко стрибнув. Макс заплющив очі і вчепився в нього пазурами. Бідолашний кіт ледь долетів до моря живим, адже висоти боявся ще навіть до того, як став котом. Коли випірнули, він не вірив, що все скінчилось, і не відчіплявся від Пашка. Підплив рибалка з Денисом та Арсенікою і затягнув хлопця з котом у човна.

«Нарешті — все!» — думав Макс, обтрушуючись. Він і забув, що пообіцяв русалкам поплавати з ними. А от русалки не забули. Вони оточили човна.

— Ні! Я вже не хочу в воду! — з благанням дивився на них Макс. Він зазирав їм у вічі, але не бачив жалю, лише цікавість.

— Я можу ненароком подряпати, в мене ж кігті, — зітхнув Макс. — Хто з вас не дуже береже свою шкіру, може взяти мене на спину.

Його схопила русалка з веселим юним обличчям. Її подруги попливли слідом, вони дзвінко сміялись і перегукувалися своїми кришталевими голосами.

Ця прогулянка морем була зовсім не такою веселою для Макса, як те перше катання на русалчиній спині. Гуртом морські дівчата забували про обережність, кидали кота одна одній, пірнали з ним без попередження. Макс боявся, щоб його ненароком не втопили.

Хтозна, як довго гралися б русалки з котом, та Арсеніка припинила цю гру одним лише словом. Вона вигукнула щось незрозуміле для людей, але цілком зрозуміле для русалок. Ті повернулися до човна, віддали Макса й попливли геть, ображено озираючись. Коли острів-в’язниця зник за небокраєм, всі зітхнули з полегшенням. Лише Арсеніка лежала у човні й думала. Ніхто не наважувався запитати, про що її думки. Дід поглядав на неї з хвилюванням, але не промовив жодного слова.

Вже на березі Арсеніка ледь помітно посміхнулася Максові:

— Скоро побачимось.

Дорогою до табору Денис замислено промовив:

— Ти кажеш, Максе, Арсеніку дуже зацікавила історія про Червоного Короля? Думаю, вона допоможе нам знайти Марічку.

Пашко йшов мовчки. Він думав про те, що коли б не пішов тоді до штурмана «Білої Акули», не було б і в’язниці. Та він не міг не піти. Це була єдина можливість дізнатися що-небудь про рідних, і ця можливість втрачена. Як тепер жити далі, хлопець не знав. На вільному березі він почувався самотнім і чужим.

Підійшовши до циганського табору, хлопці побачили Діану. Вона сиділа в кибитці, звісивши ноги.

Макс радісно привітався і повідомив:

— Діано, це наш друг Пашко.

Діана стримано кивнула і відвела погляд. Хлопці побачили, як вона зблідла. Підійшов Михась і тихо сказав:

— Діана чула, що він був розбійником. Вона не любить розбійників. Краще йдіть, залиште її.

Але Пашко стояв як укопаний, і не зводив з неї очей. Вона знову мимоволі поглянула на нього, і в її погляді з’явилося хвилювання.

— Діано, ти не впізнаєш мене? — ледь промовив Пашко. — Звісно, я був тоді ще дитям. Ти, напевне, не зможеш пробачити мені…

Раптом він упав на коліна і прихилив голову до Діаниних ніг. Він плакав. Діана торкнулася тремтячою рукою