Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мікроскопічний знімок сніжинок. Вони мають форму зірочок, як і наші, тільки простіші.
Під тоненьким шаром снігу знаходяться рослини, які нагадують лишайники.
Група вчених вирушає досліджувати околиці. За низьким горбом перед ними відкривається дивовижний краєвид: густий чагарниковий лісок. Тремтячими руками вчені досліджують будову рослин. Їхні стовбури вкриті шпаристими дірками. На кінцях покручених гілок розкриваються віяла зелено-блакитних тичинок, які, мабуть, виконують функцію листя.
Новий кадр: літак стоїть серед талого снігу, крізь який продираються тисячі дрібних струмочків. Сніг зникає на очах.
Із темного мокрого ґрунту швидко виростають низькі рослинки. У них немає стовбурів, листя та квітів, як у наших рослин. Це радше кульки, нанизані на химерно вигнуті дротинки.
Чи живуть тут тварини? Так, і навіть таким чудним життям, що на Землі й не знайдеш схожого на нього. Деякі з них нагадують довгоногого павука, інші — богомола… Чи небезпечні вони для наших учених? Анітрохи, бо ці тварини є, власне, ходячими рослинами. Вони мають такий же зелено-блакитний колір, як і рослини, а цей колір свідчить про наявність хлорофілу в їхньому організмі. При ближчому вивченні було встановлено, що вони, так само, як рослини, сприймають енергію безпосередньо від сонця, а матеріал на побудову свого тіла беруть з ґрунту… Чому рослини тут ходячі? Зі зміною пори року і появою снігу ці створіння відступають до теплішої смуги…
Але Северсону того разу так і не вдалось додивитися фільм до кінця: примчав Вроцлавський і, не пояснюючи, в чому справа, потягнув друзів до обсерваторії міжзоряного корабля. Там уже зібрались усі члени екіпажу.
— Ну, друзі, а зараз, прошу, погляньте! — Вроцлавський ввімкнув астротелевізор і показав на екран.
Картина справді була приголомшуюча: на чорному, глибокому тлі неба яскравим червоним світлом палахкотів Сатурн. Ще кілька хвилин тому він сяяв спокійно і тьмяно, а зараз на ньому буяло полум’я.
Що спричинилось до такого незвичайного освітлення щільної запони хмар над планетою?
Вроцлавський ввімкнув астрорадіолокатор, і за кілька секунд на екрані з’явився захоплюючий краєвид: ґрунт планети ніби розірвався в тисячах місць. Із глибин Сатурна виривались, здіймаючись угору, незліченні пасма вогню.
— Вулкани… — тихо сказав Вроцлавський. — Та ще й які вулкани! Таких Земля, мабуть, не знала і в найбурхливішу свою епоху!
З наказу Навратіла майже всі члени екіпажу взялись до вивчення вулканічної діяльності Сатурна. Але зореліт уже віддалявся від цієї планети; Сатурн меншав і даленів.
«Промінь» перетнув орбіту Урана й Нептуна так, що вчені їх не бачили зблизька. Тільки аж на межі Сонячної системи зустрілися з останньою планетою, Плутоном. Він пропливав одвічною темрявою, наче забутий всіма сирота.
Майже кожного з членів екіпажу «Променя» ця зустріч схвилювала, змусила замислитись, засумувати: адже корабель виходить у міжзоряний простір. Але коли інші могли побороти підсвідомий неспокій, то у Дітріхсона він поступово перетворювався на справжній страх.
Цятки зірок у темряві — і більш нічого. Сонце, те Сонце, яке вранці зазирало до тебе у вікно, в сяйві якого розвивалося життя, давно вже втратило свою зеленкувату корону. Тепер воно сяє не яскравіше за вранішню зорю на земному небі, його світло летить у цю частину Сонячної системи понад п’ять годин!.. Землю ж звідси не побачиш, навіть коли б мав орлиний зір. Вона загубилась десь у нескінченному Всесвіті… Куди ж, куди летить корабель?! Ось уже подаленів і Плутон. Попереду — порожнеча на мільярди кілометрів.
Весь зореліт раптом задвигтів. Ні, це не був страх, що перебіг тілом міжзоряного велетня. Навпаки, це свідчило про величезну відвагу його володарів: було увімкнуто додаткові двигуни, щоб збільшити швидкість. Тепер уже немає ніяких перепон, отже, вперед, на змагання зі світлом! Недарма корабель носить назву «Промінь»!
Лежачи на ліжку в своїй крихітній каюті, Дітріхсон намагався заснути. Він хотів переспати найважчі хвилини польоту, розлуку з Сонячною системою. Але сон тікав від його очей. Нерви напружились до краю; вуха прислухались до кожного звуку. Як там?.. Що там?..
Раптом постіль під Дітріхсоном смикнулась назад; ремені, якими він був припнутий до ліжка, стиснули йому грудну клітку. Вибухи реакторів замовкли, запала тиша.
«Що трапилось?.. Пошкоджено атомну електростанцію?» Дітріхсон підхопився, намацав вимикач, клацнув… Ні, електрична мережа ціла. Чому ж не працюють двигуни?.. Чи, може, відмовились працювати реактори?
Кораблем прокотився глухий гуркіт; Дітріхсона шпурнуло вперед.
«Ну, все гаразд!» — зітхнув він із полегшенням. Але радість його тривала недовго: реактори замовкли знову.
Страшенно переляканий, Дітріхсон судомно вхопився за ремені і заплющив очі. Йому здавалося, що міжзоряний корабель падає, - падає у незміряне темне провалля безмежного Всесвіту.
Реактори ще коли-не-коли відгукувались, але то були тільки окремі вибухи з неправильними інтервалами.
— Кінець… кінець… — шепотів Дітріхсон, схопившись за голову. — Навіщо?.. Куди?.. В ім’я чого?.. Прокляття!
Розділ XXIV ЧОРНИЙ ПАСАЖИРАкадемік Хотенков зайшов до кабінету президента Всесвітньої Академії наук із сяючим обличчям.
У вас народився син? — пожартував президент.
Так, прекрасний чорнявий син, товаришу президенте! — підхопив з посмішкою Хотенков. — Хлопчина хоч куди!
В такому разі од щирого серця вітаю вас!
Син у мене народився, але… — Хотенков примружив очі і зітхнув. — Але, сказати правду, він не мій…
Цікаво! А чий же він тоді?
З таким самим успіхом міг би бути й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сигнали з Всесвіту», після закриття браузера.